Мої батьки дуже хотіли онуків, тому одразу ж, як тільки ми з моїм чоловіком Олегом одружились, вони не відставали від нас та випитували мало не щодня коли вони зможуть побачити онуків.
Я казала батькам, що ми ще навіть власного житла не маємо, то як тут дітей народжувати. Але батьки переконували, що для різних онуків готові на все та всіляко будуть нам допомагати, щоб там не було.
Ми повірили. Та дарма. В нас народилось двоє дітей з різницею в три роки. Але дідусь з бабусею лише нагодували нас обіцянками, щоб побачити “продовження роду”, та й забули про нас.
Онуків майже не забирали до себе. Бачились з ними рідко. Виправдовувались тим, що вони живуть в місті, а ми орендуємо житло в передмісті, адже це набагато дешевше. А як же обіцянки допомагати, що б там не було? А як же підтримка, яку вони давали тоді, коли хотіли від нас того, щоб ми зробили по їхньому?
Словом, ми зрозуміли, що не варто на них покладатись. Проте ще якась надія на допомогу не згасала. Адже, як відомо, надія вмирає останньою. Ми не могли з таким життям назбирати собі на квартиру, тому вирішили попросити в батьків розміняти їхню чотири кімнатну квартиру на дві двокімнатні, щоб і в них і в нас було житло.
Я думала, що мої батьки погодяться на таке, бо ж свекруха так зробила та другу квартиру віддала своїй молодшій доньці. Бачили б ви моє здивування, коли батьки відмовили та сказали:
Самі собі на житло заробіть, а нашу квартиру не чіпайте!
Але чому вони не хочуть нам допомогти? Ми зробили як вони того хотіли, бо ж сподівались, що вони дотримаються обіцянок та допоможуть. А тут на тобі. Та й як назбирати? Працює лише чоловік. В мене на руках тримісячна дитина. На дітей багато витрат та й ще за квартиру треба платити.
Я б для своїх дітей розмвняда власне житло. Бо це ж мої діти. Але мої батьки, видно, не дуже то й хвилюють за свою єдину доньку.
