Мене звати Марко і у мене є дружина Наталя та доросла дочка Олена. Ми всі живемо за містом у невеликому будинку. Ми переїхали жити у цей будинок після народження доньки. Мені тоді було тридцять вісім років, а дружині – тридцять чотири роки.
Пологи у дружини були дуже складними і моя дружина почувалась дуже погано. Лікарі нас попередили, щоб ми про другу дитину навіть і не думали, бо у Наталі проблеми зі здоров’ям і усе може закінчитися погано.
Одного разу зранку я йшов на роботу і коли підійшов до паркану побачив дитячу коляску. Я здивувався, бо біля неї нікого не було. Я підійшов ближче і побачив, що вона у жахливому стані. Вона була дуже брудною і старою. Я подивився у середину і побачив, що у колясці маленька дитина.
Я забрав дитину і повернувся додому та показав її дружині.
– Наталю виклич поліцію.
– А що сталось? Звідки в тебе дитина.
– Я біля воріт знайшов.
– Як це знайшов! Невже хтось покинув дитину біля наших воріт. Це жахливо, а якщо вона б замерзла? Надворі дуже холодно.
Дитина почала плакати і я її віддав дружині. Вона розгорнула ковдру в яку вона була загорнута і виявилось, що це – хлопчик. В ковдрі була записка де було написано, що йому чотири місяці і його звати Андрій. Мати дівчинки попросила нас усиновити її сина, бо у неї немає грошей, щоб прогодувати його.
Я був приголомшений і мені було жаль хлопчика та його матір. Я не розумів, як можна підкинути дитину чужим людям.
До нас приїхала поліція, вони провели розслідування. Через чотири дні вони знайшли матір хлопчика. Вона написала відмову від дитини, а ми з дружиною вирішили всиновити цього хлопчика.
Ось так у нас з дружиною з’явився син, а у нашої дочки – братик. Ми дуже любимо наших дітей, а Андрій – наше маленьке щастя. Ми дуже раді, що ми тоді його знайшли.
