Боже, чим я лишень думала, коли погодилася залишитися на чергування сама. Без будь якого старшого працівника, чи хоча б з досвідом.

У класі шостому я твердо знала, що хочу бути лікарем неонатологом. Але доля розпорядилася інакше. Коли мені ще не було й тринадцяти років – у мого батька трапився серцевий напад і він помер.

Ми з мамою залишилися зовсім одні. Грошей у нас не було, то ж ми жили від маминої однієї зарплати до наступної. Харчувалися скромно, а про новий одяг і мріяти не могли. Родичів у нас також не було, то ж мама не могла залишити мене одну і поїхати на заробітки до іншої країни.

То ж мої мрії про медичний університет в одну мить розбилися на друзки і я прекрасно розуміла, що їм не судилося ніколи здійснитися. Адже на безкоштовну форму навчання потрапляли ті, хто заплатив, щоб на неї потрапити.

Тобто у будь-якому випадку треба було мати гроші.

То ж після закінчення дев’ятого класу я поступила до медичного училища, щоб хоч якось наблизитись до своєї мрії. Так я стала медичною сестрою – акушеркою.

Коли я стала повнолітня і мала роботу – мама поїхала до Італії, щоб заробити грошей і здійснити мою мрію. То ж я вже півроку живу сама і чекаю на повернення мами і ретельно вивчаю велику кількість наукової літератури, щоб краще і легше вчитися.

Два місяці тому, якраз під час новорічних свят – хлопчику, який народився за кілька днів до того раптово стало погано. Лікарів не було. Всі собі поїхали до сімей святкувати. В пологовому будинку з усього персоналу нас було троє – сторож-охоронець, стара санітарка і я.

Боже, чим я лишень думала, коли погодилася залишитися на чергування сама. Без будь якого старшого працівника, чи хоча б з досвідом.

Тому хлопчику стало погано. Я якраз зайшла до дитячого боксу, щоб виміряти діткам температуру і помітила, що його шкіра отримала синюшний відтінок. Дихання його було дуже слабким, а кликати на допомогу не було кого.

Я намагалася реанімувати немовля всіма засобами, які робила до того, однак нічого не допомагало.

Тоді я згадала, що перед тим читала про суміш двох компонентів, які потрібно вколоти внутрішньо-мязево, після проведення деяких маніпуляцій із дихальними шляхами малюка. Я ніколи не робила такого і не бачила, як це робив хтось інший.

Та й розуміла, що якщо я помилюся – наступні кілька років проведу за гратами. Але я ризикнула і все вдалося.

Зараз Богданчик, так його назвала мама – живий, здоровий і активний малюк.

Оцените статью
Боже, чим я лишень думала, коли погодилася залишитися на чергування сама. Без будь якого старшого працівника, чи хоча б з досвідом.