Мої батьки з села. Я навчався в університеті після чого залишився жити у місті. Знайшов роботу, винаймаю квартиру. Пройшло вже кілька років. За цей час мама залишилася сама. Я отримав підвищення й в мене з’явилася дівчина. Разом поки ще не живемо, але сподіваюся, що скоро ми наважимося на такий крок.
Раз на два тижні я намагаюся провідати свою маму. Мені важко думати про те, що вона там мешкає сама. Навіть пропонував їй переїхати до мене. Але вона відмовляється. Каже що не хоче жити у місті. Боїться, що не зможе звикнути й буде мені заважати. Переконати її ніяк не вдається. Щодня їй телефоную. Добре, що хоч погодилася користуватися телефоном.
Тиждень тому в неї був день народження. П’ятдесят років. Важливий ювілей. Але я забувся її привітати. В мене просто вилетіло з голови. Я не міг повірити, що за роботою забувся про найріднішу у світі людини – свою маму. Зателефонував мені мій дядько. Він розповів, що її вітала вся наша родина, яка мешкала у селі. Але потім сказав, що мама була зажурена та ледь не плакала від того, що її не привітав.
В той же момент я зібрав речі та замовив квиток на автобус. Навіть не думав про подарунок. Єдине, що встиг, то це купити букет квітів. Коли приїхав, то вже був вечір. В будинку не світилося світла. Довго стукав. Врешті решт мама відчинила. Я тут же впав на коліна та почав просити пробачення. Вона також плакала. Ми довго так стояли. Я плакав, а вона гладила мене по голові.
Вже за чаєм з пирогами я зізнався, що забувся про подарунок, а вона тільки посміхнулася й сказала, що більшого подарунка ніж те, що я приїхав до неї їй й не потрібно.
