З особливим трепетом готувалася до власного ювілею. Все-таки п’ятдесят – це особлива дата, коли вже досягнув певної вершини. Коли є досвід і сила для роботи і творчості.
На роботі колеги мене привітали, як і належиться, оберемками квітів і подарунками. Звісно, що раділа цим привітанням, бо любила свій колектив. Відчувала себе на роботі як вдома.
Однак чекала на інші привітання – від синів, які жили в інших містах, з якими не так часто бачилася. І в святкові дні особливо чекає на їхні дзвінки або приїзд. Проте день добігав до завершення, але телефон мовчав – жоден з синів не обізвався.
-Може, щось трапилося, – промайнула думка в голові. – А може, за клопотами й забули про рідну матір…
Цих «може» за день було багато. Так збіг робочий день до кінця, і я , підхопивши в руки свою сумочку, погнала додому. Усі подарунки і квіти так і зоставила на роботі. Колега пропонував, що підвезе мене. Але я відмовила – не хотіла показувати свого настрою, тим паче розповідати про власні хвилювання. Вирішила пройтися власними ніжками, щоб хоч трохи заспокоїтися. Це всього лиш сорок хвилин ходьби. Погода була на вулиці лагідна і сприяла пішій прогулянці.
І ось я вдома. Скидаю туфлі, знімаю пальто і раптом пролунав дзвінок. Пішла відчиняти двері і ледь не зомліла від несподіванки – переді мною стояли три мої сини з невістками і онуками.
Усе! День вдався! Мій поганий настрій миттю розвіявся. Як з’ясувалося, молодший син Роман і справді пережив невеликі неприємності – їхав до мене і втрапив у невелику ДТП. Однак з ним все гаразд, лишень машина трохи побита. Тривали розборки, і старші брати вирішили його дочекатися. А не дзвонили, щоб не хвилювати матір. Адже не знали, чи все пройшло безслідно для Романа. Він пройшов обстеження лікаря, і аж тоді вирушили в дорогу.
Звісно, що я кинула кілька слів у докір, що не повідомили, не зателефонували, але внутрішньо їх добре розуміла.
Для мене був важливим їх приїзд, побачення з ними. Адже час збігає швидко. У буденних клопотах ми часто не встигаємо сказати теплі слова найріднішим.
