Я взагалі людина добра, не жадібна. Якщо мене хтось щось просить дати, довго не вагаюся. Навіть Біблія навчає, щоб ми ділилися з ближнім своїм.
Якось я розбирав свої старі речі. І знайшов кросівки, які одягав лише один раз. Вони були майже нові! Тільки мені було незручно в них ходити, тому я вирішив віддати це взуття тому, хто цього потребує.
Як годиться, сфотографував кросівки та виставив у соціальні мережі з написом, що віддам безкоштовно. Хоча купував їх декілька років тому за високу ціну! Приблизно через 20 хвилин до мене зателефонував молодий чоловік. Ми домовилися, що він забере взуття о восьмій годині вечора, коли я повернуся додому з роботи. В назначений час він не з’явився. «Шкода, бо іншим бажаючим я вже відмовив!» – подумав я.
Коли ми з дружиною лягали спати, у двері подзвонили. На годиннику було 23:30 ночі. Я відчинив двері. Біля моєї квартири стояв молодий чоловік.
– Ми з вами домовлялися щодо кросівок! – сказав він, навіть не привітавшись.
– Так, я знаю… але домовлялися на восьму годину вечора! – зауважив я.
– Ну… у мене на той час не вийшло.
– То можна б було попередити…
Хотів було вже відмовити йому, а потім вирішив віддати йому ті кросівки. Раптом він запитує:
– Що я їх повинен ось тут приміряти?
– А ви хочете, щоб я вас у квартиру впустив? У мене діти малі, вже давно усі сплять
– Добре. Вже й тут приміряю! – сказав він крізь зуби, показуючи усе своє незадоволення.
Кросівки йому підійшли.
– Отак віддаєте… До вас приходиш, а ви говорите, що пізно… То не пускаєте приміряти… – приблизно так висловився незнайомець.
А потім взяв мої кросівки і мовчки пішов геть. Навіть «дякую» мені не сказав!
Такого нахабства я в житті ніколи не бачив! Та я зробив висновок: більше нікому нічого не буду віддавати задарма. Просто люди цього абсолютно не цінують.
