Сергій Степанович усе життя пропрацював на керівній посаді на великому заводі. По тодішнім міркам він отримував чималу заробітну плату. Дружини не стало, ще коли їх доньці виповнилося лише три роки. Й чоловікові довелося дбати про дитину самостійно. Він намагався дати єдиній донечці все щонайкраще.
Коли Леся підросла, Сергій Степанович оплатив її навчання у престижному столичному університеті.
Дівчина закінчила вищий навчальний заклад із відзнакою. Її там помітили закордонні професори й запропонували роботу в Чехії. Там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Хлопець був її земляком. Вони одружилися. Коли приїхали до Лесиного батька в гості, щоб познайомитись, то зять не приховував своїх насмішок з маленького містечка й людей, що там мешкали. Його пихатість було видно неозброєним оком.
Сергія Степановича дивувала така поведінка зятя, адже той сам не міг похвалитися знатним родом, до того ж хлопець був родом із села й звідки в нього стільки гонору не зрозуміло.
Якось Сергій Степанович занедужав і його поклали в лікарню. Донька якраз була за кордоном і не могла доглянути за хворим батьком, тому старенький попросив про допомогу сусідчину доньку Олену. Дівчина тоді сиділа без роботи й чоловік запропонував їй платню за необхідне йому піклування. Але та брала гроші лише на покупку продуктів, але відмовилась від грошей за допомогу.
Стан Сергія Степановича довго не покращувався, та Леся за увесь час ні разу не поскаржилась і не жалілась, що їй важко. Дідуся розчулила така безмежна доброта дівчини та здатність на саможертву, тому він вирішив якось їй віддячити. За це все заповів їй свою квартиру.
Старий це зробив не для того, щоб якось нашкодити, чи провчити доньку. Просто Леся жила в достатку, вона мала всього сповна і невеличка квартира у передмісті була їй ні до чого.
Одного разу Олені потрібно було вирішити особисті справи, це мало зайняти приблизно тиждень. Тоді Сергій Степанович вирішив попросити доньку, щоб підмінила його доглядальницю, та якраз була в країні. Під час телефонної розмови він повідомив Лесі про своє рішення щодо спадку. Їхню розмову, вочевидь, підслухав зять і промовив, думаючи, що тесть його не почує:
– Позбавив спадку, то й доглядати його не треба.
– Та тихо ти!,- знервовано гиркнула донька.
Сергій Степанович мовчав, очікуючи на відповідь.
– Тату, не хочу нічого обіцяти. Якщо буду мати вільну хвилинку, то звісно прийду. Дуже багато роботи.
Сергій Степанович до останнього сподівався, що донька прийде його підтримати. Але, схоже, що спадок виявився важливішим за рідного батька.
