Микола Іванович давно один. Його син приходить до нього часто. Допомагає чим може, приносить продукти, ліки, провідує, як тато себе почуває. Микола Іванович не почувається одиноким. На вулиці чекають такі ж як він пенсіонери, і вони довго сидять ведуть розмови про життя минуле і нинішнє. Розмірене життя. Але інколи чоловік відчуває недостатність уваги. В чому виявляється та недостатність, навіть сказати не може. Та напливає така самотність, що не знає куди себе діти.
В такі хвилини Микола Іванович намагається читати, чи шукати щось цікаве в інтернеті. Одного разу зайшов на сторінку, якогось Олександр Петров. Зацікавився, почав переписуватися з ним. Розмови виявилися цікавими. Здавалося, що в них багато спільного. Згодом вияснилося, що живуть в одному місті, тільки в різних кінцях. Про знайомство на власні очі не говорили. Вистачало листування, яке вели кожного дня. Микола Іванович звик, що увечері в нього є співрозмовник, вірніше переписуються.
Коли в чоловіка надійшов день народження, якраз гарний привід запросити Олександра Петровича на свято. Тим більше, що в нього ювілей, шістдесят п’ять років. Відповіді чекав два дні. Вже почав хвилюватися, чому Олександр Петрович не виходить на зв’язок. Нарешті написав, що приїде. Чомусь перед цією зустріччю Микола Іванович хвилювався. Адже на дні народження крім нього буде син із дружиною і доньками, кілька друзів і свати.
Коли під’їхало таксі, Микола Іванович чекав біля під’їзду. З машини вийшла вишукана жінка. Симпатична, виглядала моложаво. Вона запитала, де живе Микола Іванович. Чоловік відповів, що це він. Яке ж було його здивування, що переписувався він не з Олександром Петровичем, а з Олександрою Петрівною. Виявляється вона пізно помітила, що Микола Іванович вважає її чоловіком, не стала писати правди. Сьогодні вирішила все виправити.
Чоловік ніколи не думав, що в такому зрілому віці його настигне кохання. Коли його бачили друзі, дивувалися, наскільки він помолодів, виглядає щасливим, не те що раніше. Син радий за тата. Адже йому більше не потрібні ліки, він почувається добре. Олександра Петрівна так і залишилася біля Миколи Івановича від дня народження. Вони перевезли її речі до нього у квартиру, а її квартиру здали квартирантам. Під наглядом, і лишня копійка не завадить.
Олександрі Петрівні п’ятдесят дев’ять років. Вона живе одна. Чоловік давно помер, дітей немає. В інтернет заглядала від нудьги. Та коли почали переписуватися з Миколою Івановичем, їй стало цікаво. Щось своє, рідне здавалося в листуванні між ними. А коли запросив на день народження, вирішила поїхати, подивитися, чи справді інтуїція її не підводить. Ні, не підвела.
Через деякий час повідомили сина, що одружуються. А син тільки радий за тата. Адже така переміна на краще, хто ж відмовиться.
