Ми з чоловіком посварилися зі своїм сином через гроші. І всьому наша вина, бо ми так свого сина виховали, що він ніколи не думав про нас з батьком.
Вся річ у тому, що мій чоловік близько 10 років тому поїхав закордон заробляти на майбутнє нашого сина. Було дуже тяжко, адже мій Михайло — прекрасний чолові та батько. Він завжди допомагав мені по господарству і з дитиною. А тут я залишилася сама.
Роки йшли, а мені страшно ставало за нашу сім’ю. Михайло все менше дзвонив і цікавився тим, як ми живемо. Я боялася, що він заведе собі іншу жінку і я назавжди його втрачу. Взагалі, я жодної ночі спокійно не спала, з того часу, як він поїхав. Я вже й дзвонила йому, щоб він лишав ті заробітки й вертався назад додому, не треба нам тих грошей, краще хай сім’я буде разом. Але чоловік у мене дуже впертий, нікого не слухав. Я змирилася з цим становищем і терпляче чекала, коли він повернеться.
Його коштом ми дали синові омріяну освіту, одружили й купили йому квартиру в новобудові. Потім зробили там шикарний ремонт і придбали машину. Син та невістка жили, як сир у маслі. Я усі та гроші, що чоловік передавав, до копійки віддавала їм. Я не пхалася у їхнє життя і не контролювала, куди йшли ті гроші. Ні син, ні невістка, не працювали. Жили з того, що батько передавав. Мене це дуже бентежило і я часто натякала своєму синові, що так вічно не буде, що вже пора братися за голову, але він мене годував пустими обіцянками.
Я нарешті дочекалася того омріяного дзвінка від свого Михайла зі словами, що він повертається додому. Коли діти (маю на увазі сина та невістку) дізналися, що батько везе з собою круглу суму грошей, одразу почали складати список того, що їм ще треба. Я сказала, що батько має на ці гроші свої плани.
Я всі ці роки жила в старенькому дерев’яному будинку, який потребував капітального ремонту. Михайло вирішив, що ці гроші, які він зумів на собі зекономити й відкласти на чорний день, він потратить на наш дім, задля нашої комфортної старості. Я підтримала чоловіка.
Михайло повернувся. Нарешті він був вдома, зі мною, з дітьми. Не пройшло й кілька днів, як він почав наймати майстрів, закупляти матеріали.
Син був не задоволений. Приїхав до нас і почав нарікати, що йому тяжко живеться і їм з дружиною потрібні гроші. Батько сказав йому: “Ти хіба не знаєш звідки гроші беруться? Влаштуйся на роботу і тоді вони у тебе будуть. Поки не почнеш сам заробляти, я ні копійки вам більше не дам.” Зрештою, син мав би й сам це зрозуміти, але, на даль, не зрозумів. Вони сильно посварилися і син пішов, грюкнувши дверима. Ми виховали справжнього егоїста.
Пройшло вже 2 місяці, а діти досі не дають про себе чути. Чи дочекаємося ми з батьком тих часів, коли вони подорослішають і зрозуміють, що гроші з неба не падають і батько не зобов’язаний їх до кінця життя забезпечувати?
