Два дні тому з навчання у Києві повернулася наша дочка. Вона успішно склала сесію й тепер могла відпочити на канікулах. Але з перших хвилин її приїзду я помітила, що щось не так. Вона якось змінилася й постійно намагалася почати зі мною якусь розмову, але оглядалася на чоловіка й замовкала.
Коли ми нарешті залишилися у двох, то вона розповіла мені що вагітна. Я не знала як реагувати. В моїх очах дочка все ще була моєю маленькою дівчинкою. Я навіть не думала, що вона має хлопця. Та те, що вона розповіла далі мене приголомшило. Хлопець, який був батьком покинув її коли дізнався. Він не хотів мати одних стосунків з нею. Не відповідав на повідомлення, не підіймав слухавку. Навіть переїхав на іншу квартиру. Повне ігнорування. Хай там як, але я почала втішати дочку.
Далі нас потрібно було все розповісти чоловікові. А це задача не з легких. Він ярий католик. Як йому повідомити, що дочка вагітна до шлюбу та ще й залишиться одиначкою. Того вечора ми все ж таки наважилися зірвати це пластир. Одним реченням я все виклала та зі страхом чекала його відповіді.
«Моя дочка таке наробила. Кому тепер ти будеш потрібна. Так зіпсувати собі життя. Як я тепер дивитись людям в очі. Що вони говоритимуть у мене за спиною», – кричав він. Я та дочка намагалися заспокоїти його. Але він розлютився не на жарт. «Я більше бачити тебе не хочу. Тобі не місце у моєму домі. Забирай свої речі та вимітайся», – кричав він.
Дочка також з характером. Двічі їй не потрібно було повторювати. Того ж дня вона з валізою пішла до подруги та заявила, що більше не хоче знати батька. Й все це перед Різдвом. Здається ми забулися, що таке співчуття та пробачення. Геть зник дух свята. Що буде далі не знаю.
