Я наважилась вийти заміж коли мені тільки но виповнилось дев’ятнадцять. А підштовхнуло мене до такого серйозного кроку відчуття захищеності поряд зі старшим на чотири роки коханим чоловіком. У шлюбі в нас народилася донечка.
Чоловік завжди був для мене опорою. Підтримував мене, коли я здобувала вищу освіту та коли шукала роботу. Але, коли доньці виповнилося три роки, він просто повідомив мене, що йде, зібрав речі та на багато років зник з нашого життя.
Я плакала, не знала, як далі жити, за що годувати дитину. Зарплата у мене, у порівнянні з щомісячними витратами, була мізерна, а допомогти не було кому. Аліменти чоловік не платив, бо ніде не був офіційно працевлаштований. Доводилося виживати, як могла. Всі гроші йшли на комунальні послуги та садочок. А коли дитина хворіла, то я мусила наймати няню, щоб не втратити роботу.
І коли життя помалу почало налагоджуватись, на порозі з’явився колишній. Він казав, що шкодує про своє рішення й дуже за нами сумує, просив пробачення, але я була категорична:
– Ти покинув нас у найважчий момент.. Ми змогли вижити без тебе. Потрібно було раніше подумати про нас із дитиною, до якої тобі всі ці роки не було ніякого діла. Прощавай, я не маю бажання з тобою бачитись та продовжувати спілкування – воно абсолютно не має сенсу.
Не минуло й двох місяців, як мені прийшла повістка в суд. Чоловік вирішив відсудити у мене доньку. Звісно, що добитися цього він не зміг, й дитина лишилася зі мною.
А згодом я дізналася у чому таїлася причина його раптового повернення – просто його матір увесь свій спадок заповіла онучці. Добре, що я не пішла на чоловікові умовляння, бо всі його вибачення були брехнею. Він залишився ні з чим, і я вважаю, що це цілком справедливо, бо він не знає, що таке недоспані ночі й постійне недоїдання, аби твоя дитина мала усе необхідне.
