Того вечора я йшов до своєї матері. Зайшов у квартиру, з якої віяло теплими пиріжками та узваром з сушених яблук та груш, що збирали цієї осені на дачі. Мати сиділа на кухні сумна. Відтоді, як не стало батька, вона завжди такою була. Коли мене побачила, злегка усміхнулася.
– Синку, а я чекала на тебе! Ось пиріжечків твоїх улюблених на свято Водохреща приготувала, і узвар смачний. Сідай, мій рідний! Я тут і для усієї твоєї сім’ї дам! Щоправда, на м’ясні не вистачило м’яса. Та і грошей не було, щоб купити.
Я потягнувся до кишені, в якій були гроші для мами. Вона помітила мій рух:
– Микитко, не треба! У тебе ж родина. Діти, дружина. Не треба! Я викручуюся потихеньку. Пенсія маленька, але все добре, синку! Вистачає…
– Мамо, не хочу нічого чути! Бери, я не хочу, щоб ти в чомусь собі відмовляла. Я знаю, що тобі й ліки треба купувати, й за комунальні послуги оплачувати. Тітка мені все розповіла.
Мама зі сльозами на очах таки взяла гроші, хоч і не хотіла. А я чудово знав, що коштів у неї немає.
У той вечір ми їли з мамою пиріжки, запивали узваром та дивилися сімейний альбом. Мати за кожну світлину розповідала з любов’ю та ніжністю. Мені завжди було затишно вдома, поруч з мамою. Спогадів було багато, світло на душі ставало й тепло.
А потім я повернувся додому. На мене вже чекала розлючена дружина. Вона незадоволена поглянула у мій бік:
– Знову у мами був? Знову гроші взяв із наших заощаджень і віддав їй? Як тобі не соромно? Ми ж збирали на відпочинок у Карпатах! Знову я повинна жертвувати усім заради твоєї мами?
– Ілоно, мамі треба допомогти. Ти ж знаєш, що їй важко після того, як батька не стало. Не будь егоїсткою!
– А я не егоїстка! Це мати твоя така! Все через неї! Не стара – може й сама гроші заробляти! – кричала дружина. – А ти знаєш, що вона батьковий автомобіль продала? А нам ні копійки не дала з того?
– Мені байдуже, то її справи.
Ілона вибігла, грюкнувши дверима. Я знав, що вона заспокоїться і скоро повернеться. Характер такий у неї. А я щасливий, що моя мама жива і що я можу їй допомагати.



