Цей випадок я не забуду ніколи. у 1990 році я навчалась на математичному факультеті інституту. Просто серед лекції в аудиторію забігла секретар і попросила мене зайти до декана факультету. В його кабінетів сидів чоловік весь стривожений та білий. Тремтячими руками він витирав піт, що стікав по чолі.
Наш декан факультету був у минулому військовий офіцер. Чоловік він був строгий, але справедливий. Інколи ми його боялись, зате поважали. Зайшовши в кабінет, я насторожилась, адже раніше я його ніколи таким не бачила. Він підійшов до мене так сказав:
– Доню, я звертаюсь до тебе не як до студентки, а як до людини. Мені потрібна твоя допомога.
– Що трапилось? – запитала я.
Вказуючи на чоловіка, який сидів поруч, він сказав:
– Це мій брат Тарас Андрійович, у нього помирає дружина. Я знаю, що твоя мама відомий у місті лікар. Остання надія на вашу допомогу, допоможіть, будь ласка. Можливо твоя мама погодиться оглянути жінку мого брата, і зрозуміє, що з нею.
Більше запитань я не задавала. Вийняла телефон і подзвонила мамі. Через 10 хвилин ми уже їхали до мене додому. По вигляду хворої жінки здавалось, що вона не усвідомлює, що з нею відбувається. Мене охопив страх. Тарас Андрійович оминав затори як тільки міг. Біля під’їзду нас зустріла моя мама та відразу попросила завести жінку у квартиру. Тарас Андрійович розповів, що півроку тому з його дружиною уже був такий випадок. Просто у магазині вона втратила свідомість, лікарі її обстежили, але нічого не виявили.
Ми залишили маму з пацієнткою на одинці. Минуло хвилин 20 і мама вийшла з кімнати.
– Все, можна їхати додому – спокійно сказала мама.
– Що з моєю дружиною? – запитав Тарас Андрійович.
– Побільше свіжого повітря, вечірніх прогулянок містом та обов’язковий режим дня, і все буде добре.
Всі здивовано подивились на мою маму, але ніхто не смів з нею сперечатися, адже вона була авторитетним лікарем на все місто.
Рівно через півтора місяця мене знову викликав декан до себе в кабінет. Зайшовши, я побачила Тараса Андрійовича, який посміхався та у його погляді була подяка.
Він підійшов до мене та сказав:
– Доню, передай мою величезну вдячність твоїй мамі.
Також і декан подякував мені.
– Не пройшло і місяця, як моя дружина поправилась. Я вважаю це чудом.
У вечері повернувшись додому з лекцій я розпитала маму що було із жінкою? Виявляється, дружина Тараса Андрійовича працює у школі викладачем хімії. Постійне навантаження на мозок та галас дітей у школі виснажили її нервову систему.
Тарас Андрійович вирішив підтримати дружину та разом із нею виконував всі рекомендації. Приділяв їй набагато більше уваги, ніж раніше. Кожного вечора вони прогулювались разом парком, змінили раціон харчування на більш корисний, ходили у театр, кіно. І це дало результат. За весь час дружина не прийняла жодної пігулки і чудово себе почувала.
