На минулих вихідних я вирішив проїхатись до супермаркету на маршрутці, щоб купити продуктів на тиждень. Можна було б, звичайно, і пішки пройтись, але мені було лінь, та і вихідний був, так що не хотілося напружуватися. Чому б і ні, заплатив собі з проїзд і нічого не потрібно робити, щоб дістатися до місця призначення.
Це було приблизно о десятій ранку. Чомусь я помітив, що в ранішні години багато людей старшого покоління їздять громадським транспортом… Незадоволені пенсіонери, які вважають, що всі їм щось винні. Від спілкування з такими людьми на язик навертаються такі слова, які при дітях говорити заборонено.
Цього разу так і сталося. Мені в наказовому порядку сказали допомогти зайти в автобус і я не став допомагати, про що аніскільки не жалію. І мені зовсім не соромно. Хто б що не говорив – не соромно і все. Я вже одного разу намагався допомогти жінці, яка впала, так мене ще й винним зробили. Відтоді я чітко зрозумів, що допомагати комусь – собі дорожче.
Все було так. Приїхав я в супермаркет, все купив, сів в маршрутку з пакетами, та і їду собі. Не те щоб сів, стояв з двома величезними пакетами недалеко від дверей. Пакети були не важкі, але краще вже незручно сидіти, ніж зручно стояти. Але всі місця в маршрутці були зайняті людьми старшого віку. Маршрутка проїхала дві зупинки, зупинилась на третій і тут в автомобіль намагається зайти чоловік вагою приблизно за 100 кілограмів. Він старався сам зайти, у нього не виходила, в результаті став на нижню сходинку, побачив мене і сказав наказовим тоном:
— Давай бігом допоможи мені, затягни мене наверх. Що став, як остолоп, очима кліпаєш? Я до тебе звертаюся… Стоїть тут, удає, ніби мене не помічає. Дай руку! Бачиш, я зайти не можу.
Я був шокований! Спочатку подумав, що він не до мене говорить, згодом виявилось, що до мене. Нікого більше поряд з дверми не було. Я ніяк не відреагував, лише переклав пакети з продуктами в іншу руку і відвернувся до вікна.
Тут до чоловіка підійшов інший пасажир, допоміг йому, а до мене звернувся з докором:
— Вам що, допомогти важко? Чоловік зайти не може, а ви навіть не поворушились! Як вам тільки не соромно!
Тобто???? З чого б це мені має бути соромно? У мене повні пакети, я стою, а не сиджу, він мені хамить, а я ще й маю йому допомагати. Вже, розбігся! Все кинув і пішов допомагати. Їсти менше потрібно, пройшовся б пішки та скинув пару кілограм, то не було б важко підійматися, заодно і подумав як ввічливо розмовляти з людьми. Ні, не бажаю я таким допомагати. Мене навіть совість не мучить. В салоні маршрутки запанувала тиша. А той 100-кілограмовий хам ще довго їхав і возмущався.
