Ми всі живемо у світі страшних понтів і показухи. Ми живемо у світі, де школярі ходять зі смартфонами, які насправді потрібні тільки бізнесменам, а селюк бере кредити і влаштовує весілля на все село, адже їм важливо, що скажуть сусіди. Ми живемо у світі, де важливіше бути успішніше від сусіда, а не просто бути хорошою людиною. Ми міряємося НЕ добрими справами, а будинками, автомобілями й посадами. І це страшно, погодьтеся.
Ця історія сталася зі мною напередодні Нового року. Робочий день якраз підходив до кінця, дівчата метушилися і накривали на стіл, хлопці бігали по магазинах. Всі готувалися до нашого офісного корпоративу. Я, як директор, був звільнений від усіх цих клопотів і спокійно сидів у своєму кабінеті, переглядаючи пошту і закінчуючи деякі відкриті питання.
Тишу і мої роздуми перервав стук у двері:
– Олександре Олександровичу, ви ще не виїхали? – в кабінет зазирнула мій комерційний директор.
– Ні, ні, Танечка, заходите.
– У вас випадково немає зарядного до айфону? – запитала Таня.
– До айфону, на жаль, немає.
Видно було, що мої слова її здивували не на жарт. Таня навіть вираз обличчя змінила.
– А який у вас телефон? – несміливо запитала вона.
– Танюш, яка різниця. Моя зарядка вам не підійде.
– Та так, просто цікаво стало, — задумалась Таня.
Бачили б ви вираз її обличчя, коли я показав їй свій дешевий китайський смартфон. Було таке враження, що в її очах я впав нижче якогось бомжа. Вона якось себе навіть впевненіше почала відчувати, спину випрямила, груди вперед, посмішка на обличчі з’явилася.
– А як же так? – її питання звучало так, ніби я був якимось недорозвиненим.
– А ось так, Танюша. А для чого він мені цей ваш айфон? – поцікавився я.
Моє питання загнало її в глухий кут. Вона спочатку навіть не знала, що відповісти, а потім трохи зібралася з думками, почала:
– Ну як це навіщо? Там камера хороша.
– Танечка, у мене є два професійних фотоапарати, навіщо мені хороша камера в телефоні? Документи фотографувати мені й моїй цілком вистачає.
– Ну а функції? А додаткові властивості?
– Це все дешеві понти, мені не до них, — відрубав я.
– Якщо чесно, — ніяк не могла заспокоїтися Таня, — я вас не розумію. Ви ж директор, людина з такою посадою і таким статусом, а з таким барахлом ходите. Вибачте, Олександре Олександровичу, але як на ваш телефон партнери реагують? А клієнти?
– А до чого тут вони? Вони ж не до мого телефону їдуть на переговори, а до мене. Чесно вам зізнаюся, ще жоден партнер не сказав, що не підпише зі мною договір лише тому, що у мене айфона немає. Ось коли таке станеться, то я собі його обов’язково куплю, а зараз він мені абсолютно не потрібен.
Після цих слів Таня пішла. Я сидів у своєму кріслі й довго думав над нашою розмовою. Можливо, я старію? Можливо, зі мною справді щось не так? А може, навпаки, з віком прийшов розум, змінилися цінності й ці дешеві юнацькі понти більше не грають для мене ніякого значення.
Тишу і мої роздуми знову перервали. Тепер прийшов мій заcтупник:
– Ти ще тут?
– Тут, так. Ще деякі питання закриваю. А ти що хотів?
– Та так. Просто зайшов, хотів тебе з наступаючим Новим роком привітати.
– Спасибі, друже, тебе теж. Слухай, Влад, покажи мені свій телефон.
– А тобі навіщо? – посміхнувся заступниу.
– Так покажи, я не дружина, не буду тебе перевіряти.
Коли він вийняв з кишені стару Nokia ще на кнопках, мені якось навіть легше стало.
– А у тебе айфона немає чи що?
– Ні, а навіщо він мені? – здивувався заступник, як я, коли мене Таня питала за айфон.
– Ну як же. А імідж, а статус? – я почав його давити аргументами Тані.
– Санич, я тебе не впізнаю, ти вже випив? – посміхнувся Влад. – Який імідж, який статус, це понти дешеві й не більше. Я ось недавно закінчив будівництво котеджу за містом. Сауна, басейн, лазня навіть є, свій двір, барбекю. Приїжджай, посидимо, вип’ємо і тоді поговоримо про статус і імідж.
– Знаєш, мені як від серця відлягло. Як же добре, що у тебе айфона немає.
– Чому?
– Так важко бути самотнім у своїх переконаннях …
