Діда Валєру в селі побоювались, бо він не дуже добре відносився до людей. І не жалів. Людей не любив, просто ненавидів. З його приводу в селі панувала єдність.
Здоровим був, як бик: був крепким і високим – щоб з ним поговорити, потрібно було високо задерти голову.
Але в цьому не часто виникала потреба, бо він ні з ким в селі не вітався у відповідь, здається. Так собі щось бід ніс буркне невідомо–що і навіть не гляне в сторону перехожого.
Жив в самому центрі села, в великому старому будинку, який, дехто це пам’ятав, збудував ще його батько.
Будинок був обгороджений височенним глухим парканом, за який заглянути наважувалися небагато хто, тому як дід на розправу був крутий.
У нього і господарство було. Чимале господарство. Водив курей і качок. Тримав кроликів і козу. Куди, скажіть, таку кількість животини однієї?
Адже і пенсію ж отримував, цілком міг б і на неї прожити. Ні … Жадібність, видно, душила старого. Птицю і кроликів сам забивав і возив на ринок в місто, де продавав усе в один день, і, заклавши пачку грошей за пазуху, повертався додому. З козячого молока робив сир домашній, за власним рецептом, і теж – на продаж.
Ціну тримав високу, але говорили, що у діда була в місті своя клієнтура, яка на покупки у нього охоче, бо все – без обману: і птах завжди чистенький і свіжий, і кролики – жирні, і яйця – по кулаку.
Коли де–небудь в селі розмова заходила про старого, старожили згадували, що таким похмурим він змалку був.
Мати у нього померла рано, Валєра ще по підлозі повзав. Залишилися вони удвох з татом – таким же здоровенним, похмурим і відлюдькуватим. Він через кілька років привіз з якогось далекого села нову дружину, але через місяць (в селі все тоді бачили) подалася вона з двору з валізою до станції. І все. Залишилився Валєра з батьком удвох вікувати.
Ще через кілька років, коли Валєра була вже дорослим хлопцем, батько поїхав в місто продати те, що зробили в своєму нехитрому господарстві, так там і пропав. Так і залишилося ні для кого не відомим, що з ним сталося.
Не те вбили, не те (дехто говорив в селі і про це) поїхав слідом за дружиною своєю другою, яка в їхньому будинку (і такі припущення будували!) Через Валєру жити не стала.
Але, як би там не було, залишився Валєра один. Назавжди тепер вже. Так і не одружився. Воно і зрозуміло! Хто ж ризикне з таким–то мамонтом північним жити.
Ось так і був він в селі довгі і довгі роки. Люди, поруч жили, помирали. Народжувалися нові, а діда Валєру час стороною обходив – навіть сивиною не покривав. Хоча, хто ж його знає: він завжди в шапці ходив яка б пора року не була надворі: літо чи зима, з–під капелюха тільки стирчали, монументальне підборіддя, великий орлиний ніс і широченні брови.
Ось брови – завжди і були чорними. Люди в селі його боялися, ніхто не знав, чого від діда очікувати, дехто думав, що він відьмак, дехто взагалі боявся про нього думати. Найбільші фантазери розмовідали, що дід Валєра на своєму подвір’ї проводить сатанинські ритуали.
В магазин дід Валєра майже не ходив і зайвий раз ні з ким не спілкувався. Гроші ніколи нікому і ні в кого не позичав.
Коли одного разу взимку у його сусідів Остапових серед ночі спалахнув, як свічечка, будинок, то дід Валєра мовчки прийшов до них на подвір’я і разом з господарями, ще до приїзду пожежної команди, пожежу ту погасив. .
А ось коли помер дід Валєра, то ховати його з районного центру, куди він на ринок весь час торгувати їздив, приїхала директриса дитячого будинку Зоя Михайлівна. Не сама приїхала, а з нею дві виховательки і людина десятки дітлахів–вихованців.
Сільські всім натовпом, більше з цікавості, ніж з жалю, повалили на двір діда Валєри. Вони давно уже хотіли подивитися що приховувалося за величезним парканом, отримати підтвердження своїх страхів, і тут–то побачили: на дворі, в господарстві, порядок у діда був зразковий. Курник, клітини для кроликів, сарай для кози – як в кінохроніках, в яких показували раніше якісь закордонні ідеальні господарства.
Коли ж увійшли в будинок, то і там чистота була ідеальна. Тільки ось – порожньо зовсім. Стіл, стілець, ліжко залізне з панцирної сіткою протиснутої, кособокий порожній буфет, в якому красувалися одна надщерблена тарілка, в якій лежали ложка і ніж.
Уздовж вікна – проста тесова лавка зі слідами від довгого вживання – колись на ній, видно, багато сиділи. На печі же лежала якась акуратно згорнута одяг. І все.
Ні, на столі лежав конверт, дідовою рукою, видно, підписаний:
“Зої Максимівні Михайличенко від Валерія Петровича Михайлюка”.
Директриса дитбудинку конверт взяла, розкрила і прочитала те, що було написано на листочку, вирване з шкільного зошита …
Це вже потім директриса розповіла, що років двадцять вже дід Валєра щомісяця в їх дитячий будинок гроші переводив. І гроші серйозні, дуже в господарстві допомагали.
А в записці, залишеній для неї старим, ось що було: “Будинок з усім вмістом і господарство заповідаю дитячому будинку No 3 …”
