Цієї осені я потрапила до лікарні зі своїм сином. Через протяг у садочку, моя дитина отримала запалення легень. Як загадаю, як ми з чоловіком переполошилися тоді, це щось страшне. Висока температура нічим не збивалась, серед ночі викликали швидку, й нас поклали у лікарню під крапельниці. На щастя все обійшлося. Наш хлопчик почав одужувати та набиратись сил.
За той час, що я провела у лікарні побачила різне. Але найбільше мене вразила історія двох сестричок, від яких відмовились їх рідні батьки. Старшій дівчинці було приблизно шість років, а її молодшій сестричці десь три. Лікарі не дозволяли до них наближатись. Казали, що вони здорові й нема чого їх зачіпати. Це звісно правильно, але пневмонія не передається.. там все трохи складніше було. Насправді лікарі не хотіли, щоб діти відчували якесь інше ставлення до себе, аніж те, яке вони отримували від персоналу лікарні. Не хотіли, щоб ті до когось прив’язались. Мені просто розривалось серце, дивитись на це все. Діток ніхто не провідував і не купував їм нічого смачненького. Вони навіть іграшок не мали. Тому я регулярно передавала їм гостинці. Медсестри та санітарки помічали це, але не наважувались відбирати у дітей маленькі радощі.
У день виписки я ледве стримувала сльози. Дивитись у ці самотні, сповнені смутку оченята було нестерпно. Вони позбавлені батьківської ласки, любові й невідомо, що чекає їх попереду. Я сподівалась, що мої подарунки, хоч трішечки скрасять їх будні. Та це такі дрібниці…
Майже місяць я ходила сама не своя і не могла забути тих двох сестричок. Вирішила запропонувати чоловікові їх удочерити. Він був не проти й навіть проявив ініціативу, запропонувавши створити дім маляти. У нього було багато корисних знайомств і ми легко знайшли інвесторів. Минуло не багато часу, як дівчатка переїхали до нас. Нині у закладі проживає більш як п’ятнадцять діток. Я неймовірно тішуся, що можу дарувати свою любов та турботу тим, хто її так потребує.
