Нещодавно чоловікові виповнилося 70. Ми зазвичай ніколи дуже не святкували дні народження, бо вже роки не ті. А цього разу чоловік сам запропонував, мовляв, запросимо дітей з внуками, своїх сусідів і відсвяткуємо. А я погодилася, адже коли наступного разу всім разом зібратися випаде, ніхто не знає. Тим більше, кілька місяців тому свої 60 років відсвяткував наш близький сусід. І ми були запрошені до його столу. Того дня до нього з’їхалися всі родичі та друзі, а невістка спекла величезний торт для іменинника.
Ми дуже гарно провели час і Віктор запропонував організувати гостину й на свій день народження.
Я заздалегідь попередила наших дітей, але сказала, щоб нічого не думали дарувати, нам важливіша їх присутність. До слова, у нас двоє синів. Старший вже одружений і має двох дітей, а молодший ще свого щастя не знайшов.
Коли настав цей день, зійшлися наші друзі й родина, всі, крім рідних дітей. Ми вже сіли за стіл, а дітей досі немає! Ні старшого з сім’єю, ні молодшого. Що вони собі думали, не знаю, але ми почали святкування без них, бо було не зручно перед гостями.
Віктор весь день був сумний, хоч і старався жартувати й посміхатися. Але я знаю його вже купу років, він був дуже засмучений.
Старший син з сім’єю приїхав аж ввечері, коли всі почали розходитися. Виправдовувався, що не міг швидше з роботи звільнитися, а дружина з дітьми не хотіла сама їхати. Пообіцяв наступного разу не запізнюватися.
Молодший приїхав наступного дня. Він нічого нікому не пояснив і поводив себе так, ніби нічого не трапилося. Думаю, в нього теж була якась причина.
Звісно, чоловік був радий, що діти все ж не забули про нього й приїхали. Погравшись з внуками й почастувавши дітей тортом, ми відправили їх додому. Коли діти поїхали, я побачила, що Віктор все ще не в настрої. Тоді я запитала:
— Та чого ти дуєшся, хіба ти ще не звик, що вони вічно запізнюються й про все забувають?
— Звик, але хоч одного разу можна було вчасно приїхати й потішити свого старика. Хто знає, чи я доживу до наступного року?
І старий правий. Хто знає, що буде завтра і тим більше через рік? Діти надто безпечні й думають, що ми з батьком будемо вічно жити. Але колись вони врешті-решт можуть і не встигнути. Сподіваюся, такого не станеться, але все ж…
