Коли я потрапила до пологового, то в одній палаті зі мною лежала дівчинка доволі молода на вигляд. За декілька годин її вже забрали народжувати, а ще через кілька на всю лікарню кричало новонароджене хлоп’я. Після її пологів я почала говорити, щось розпитувати, та дівчина бажання спілкуватися не виявляла. Я подумала, що просто не здужає після пологів, тому далі й не зачіпала, проте вона почала сама і розповіла свою історію.
Звуть дівчину Богдана і їй всього лише шістнадцять. Загалом опинилась вона тут через доволі поширений сюжет. Спочатку закохалась у старшого парубка, довірилась, повірила у балачки про вічне кохання, але коли дізнався про вагітність, то та любов умить випарувалась. Звичайно, хлопець почав говорити, що дитина не його і Дана сама малюка нагуляла.
Спочатку дівчина мало не впала в депресію. Старався її підтримувати найкращий друг. І навіть трішки йому це вдалось, допоки Богдану не спіткав новий удар – засудження від батьків, які також не хотіли, аби вона народжувала. Тому далі почалось взагалі найстрашніше. Що б дівчина не зробила, то вони апелювали до вагітності, маніпулювали та грали на нервах.
Тепер вона народила таке гарне хлоп’я, а куди далі із ним іти вона поняття не має. Батьки сказали додому не приходити, а віддати новонародженого до дитячого будинку дуже шкода. От після цієї історії мене відразу й теж забрали до родзалу.
Коли я повернулась, то дівчини вже не було. Я подумала, що її так швидко забрали, але ж ні. Медсестра сказала, що дитину вона залишила, а сама пішла геть, написавши відмову.
Я не могла повірити, що Богдана зважилась на це, адже прекрасно бачила, як вона дивиться на дитину. Напевно, страх залишитись без даху над головою більший. Тому її хлопчика ми записали на мене. Так, це не є законно, але все ж краще, ніж покидати малого тут. Тепер у мене двоє діток і обох їх я і чоловік любимо однаково.
