Галина була людиною дуже привітною і щирою. Кожного ранку поспішала на роботу і так весь день бігала по селу, носила газети, посилки, розносила пенсії. А ще й різні дрібні товари хворим пенсіонерам, інвалідам, які ніколи не покидали свого двору. Не мали змоги придбати собі мило, хліб, печиво і таке різне, бо до магазину далеко, а ноги вже не ходять. Нікого не забувала: до кожного загляне, запитає про самопочуття, чи їли щось, чи заходив хтось поговорити, вислухати, чи хочеться їм вийти на лавочці посидіти, якщо так, то допоможе вийти, посадить біля хати, сама сяде. З дуже серйозним виглядом вислухає всі скарги й побажання старичків і пообіцяє всім допомогти. А потім біжить далі, до іншої хати. А в іншій хаті треба заспокоїти біль душі за донькою, яка вже 2 роки носа не показує, а у мами душа розривається: як вона там, чи склалося в неї все добре? А поміж це ще треба газети й журнали рознести. Ось таке життя і так кожен день.
Але була у Галини ще й сім’я. Був чоловік, який працював далекобійником, але любив випити й добряче скандалив, коли бував вдома. Були двоє дітей, хлопчик і дівчинка. З чоловіком Галина розійшлася, але жили в одній хаті. А діти? На дітей це ніякого впливу не мало. Таке враження, що їм було байдуже, хоч вони ходили у школу, були середнього шкільного віку. Дітьми не займався ніхто, тільки вулиця, ймовірно, навчила їх основних життєвих правил, а може і не навчила. Бо попри роботу свою, Галина мало звертала увагу на виховання дітей, любила бувати на людях, у компаніях поговорити, попліткувати. Всі знали її, знали про все: про життя, дітей та чоловіка.
Так йшов час. Діти повиростали. З сином сталося нещастя. Пішов він з цього світу ще в молоді роки. А дочка теж не змогла створити свою сім’ю, тільки сина собі народила, щоб мати з ким жити на старості літ.
Коли прийшла пенсія, Галина ще зовсім була не готова залишити роботу і сісти вдома, бавити онука. Ще багато років продовжувала працювати, бігати з газетами, цікавитися тим, що нового сталося в селі. Але доля виявилася жорстокою до неї. Коли стало так, що жінка вже не змогла виходити на роботу, жити зі своєю рідною донькою виявилося неможливо. Доньку дратувало кожне сказане нею слово і кожен рух. То туфлі не там залишила, то сіла не там, то лягла невчасно. Часто були сварки, скандали, а потім і 6ійки. Донька виявилася зовсім морально не готова, щоб доглядати за старенькою матір’ю, яка ціле життя працювала й утримувала її. Галина часто жалілася сусідам на неї, на її нервовий нестримний характер. Але родичів у неї не було нікого. Піти було нікуди. Та й доньці теж. Треба було вживатися разом.
Внук у сварках участі не брав, був маломовний і нерішучий, хоча — один мужчина в сім’ї. Часто донька в гніві кричала, що здасть Галину в притулок, хай там з нею мучаться. Ніхто з сусідів не припускав, що таке може статися. А воно сталося.
Одного разу ми почули, що Галина вже живе в притулку. Сусіди були щиро обурені й бідкалися, що при живій доньці віддати маму в притулок — аморально, не по-людськи. У нас так не заведено. Сусіди почали сваритися з дочкою, а вона їм сказала, що сама хвора і працює на роботі. Тому їй важко ще й за старою доглядати.
Всюди є добрі й порядні люди. Для Галини чужі люди стали ріднішими, ніж рідна дочка та онук. Чужі люди приносили Галині їжу, солодощі, фрукти, а також те, що вона просила. Донька навідувалася дуже мало, і то, тільки під тиском сусідів, які прямо говорили їй, що вона погана донька, невдячна і жорстока.
Совість так і не прокинулася в неї, тітка Галина так і не встигла повернутися до рідної хати, яку збудувала у надії, що матиме прихисток на старість. А вийшло зовсім по-іншому. І все з вини найрідніших людей. Чи зрозуміє колись рідна донька? Чи з нею буде так само? Дай Боже, щоб її син був більш милосердний до неї, аніж вона до своєї матері.
