Ми з п’ятирічним синочком жили удвох. Не можу сказати, що в достатку, скоріше навпаки. Одного дня до мене у двері постукала циганка. Я не могла її не впустити. На руках у неї було крихітне немовля.
Вона просила мене дати їм якихось харчів, чи якийсь теплий одяг, я пошкодувала їх й запросила у дім.
Циганка навіть розгубилась спершу. Вона не звикла до таких проявів великодушності. Тому й запитала мене чому я така безпечна та чи не боюсь, що вона щось вкраде, чи зурочить когось із членів сім’ї. Я відповіла, що красти в мене немає чого, а у забобони не вірю.
Вони з немовлям увійшли до вітальні. Я запропонувала покупати малечу та переодягнути його у чистий одяг. Циганка дещо ніяково, але погодилась. Тоді вона запитала мене, чи можливо її якась допомога потрібна. Що вона може зробити для мене?
Я мовчала, бо й справді не знала, що їй відповісти. Тоді циганка підійшла до ліжечка де спав мій малий син та щось прошепотіла. Після цього сказала мені, що заговорила його на загальну любов. Що всім і завжди він буде симпатичний.
Нині моєму синові вже за тридцять. І хоч я ніколи не вірила у забобони, але його й справді всі люблять. Він ніколи ні з ким не мав серйозних конфліктів, чи сварок. Ну, зі мною інколи сперечався, але це скоріше через мою надмірну опіку ним. Мій хлопчик виріс, став чоловіком й звісно хоче самостійно приймати рішення, сам про себе дбати. А я звикла дарувати йому усю свою любов. І заговори тут ні при чому.
Ось так, зробивши одного разу добре діло, добро мені повернулося сторицею.
