Я нещодавно вийшла заміж за Андрія. Йому запропонували хорошу роботу високою заробітною платою, але для цього нам потрібно було переїхати в інше місто, отож ми переїхали. Нове місто, ми нікого не знаємо, тому більшість часу проводила вдома, але це не дуже класно.
Тому одного дня, коли ми посварилися, мій чоловік зробив мені сюрприз для нашого примирення. Це був маленький песик, дуже милий та боязкий. Ми довго думали як його назвати, хотіла назвати ім’ям, адже це член нашої родини. Ми обрали ім’я Борис.
Хоч песик і був дуже милий, але і шкоди робив багато. Ми намагалися його привчити до гарної поведінки. Але коли він все одно робить шкоду, то починали говорити голосніше та тупати ногою.
Ось на днях Борис зубами відірвав нові штори. Я не витримала і почала на нього сваритися: “Борис так більше тривати не може. Я тебе з дому вижену! І не знайдеш ти собі кращої родини ніж наша!” Трохи згодом я заспокоїлась та далі гралася з ним як завжди. Аж раптом у двері хто подзвонив. Я нічого не чекала, чоловік має власного ключа. Хто до нас прийшов? Я відкрила двері й побачила працівників правоохоронних органів.
Як виявилось, сусідка баба Валя подумала, що Борис – це наша дитина. І вона почула через стінку як я кричала на нього і вирішила, що це я власну дитину хочу вигнати з дому, тому звернулась до поліції. Але як усі здивувалися, коли я їм принесла маленьке цуценя замість сина. Поліціянти не знали, що сказати. Вони посміялися та поїхали, а ввечері коли чоловік повернувся з роботи я розповіла яка пригода зі мною трапилася. Оце так ми насміялися.
Зараз ми думаємо про дітей. Сподіваємось більше таких ситуацій у нас не буде.
