Моя дочка навчається на педагогічному. Тиждень тому в неї повинні були бути екзамени. Вона з самого ранку запізнювалася. Не знаю, що в неї сталося, чи будильник не спрацював, чи вона довго збиралася. Але по її розповіді, до університету вона в прямому сенсі слова бігла.
За кілька сотень метрів від університету на лавці у парку вона побачила хлопця. А точніше хлопчика років шести. Він сидів сам та голосно плакав. Й хоч дочка спізнювалася, але вона не могла пройти повз сльози дитини. Що й казати, не даремно пішла навчатися на вчителя.
Від дитини вона дізналася, що вперше йшов до школи сам. З мамою вони кожного дня ходили тим самим маршрутом. А коли в неї не вийшло його завести, то він сказав, що дійде сам. А тут ось заблукав й не знає, що робити. Дочка дізналася з якої він школи й вони разом пішли. На екзамен вона все одно вже запізнилася. Коли хлопець перейшов у руки класного керівника, то вона пішла до університету. Викладачі спочатку не повірили їй й сказали приходити на перездачу. Але скоро до університету зателефонувала директорка школи й розповіла все. Вона дякувала їм за таких студентів.
В той же день дочці дозволили скласти іспит й навіть вибачилися за те, що не повірили. За екзамен вона отримала п’ятірку. А на наступний день мама хлопчика особисто їй віддячила й подарувала тортик.
