У Володимира пропала дочка. Трапилось це дуже давно, коли люди писали листи, а вдома були домашні телефони і не у всіх. Ніхто тоді не знав ні про мобільні телефони, ні про інтернет, тому зателефонувати до іншої людини було важче, ніж зараз. А дочка чоловіка вже була дорослою, самостійною і одного дня вона поїхала з новим хлопцем на декілька днів, так і не повернулась. Її кавалер був з іншого міста і чоловік нічого про нього не знав.
Після того, як донька пропала минуло багато років, але ніхто про неї нічого не чув. Батько дівчини ходив до родичів і друзів Марини, але вони розводили руками. У поліції також ні чим не змогли йому допомогти. Чоловік дуже переживав і посивів та змарнів після цього випадку, він думав, що його дочки уже немає серед живих, але у глибині душі сподівався на чудо.
Одного разу Володимир зустрів по дорозі додому свого однокласника, з яким він уже давно не бачився. Вони вирішили піти у кафе поговорити.
Під час розмови чоловік розповів про свою дочку і як він сумує за нею.
– Ти її кликав? – запитав друг.
Він здивувався.
– Як я мав її кликати? Вона ж не біля будинку була.
– А ти спробуй. Моя бабуся говорила, якщо уявити собі свою дитину і стати біля дверей та покликати, то вона серцем відчує, що ти її шукаєш. Так, завжди батьки нас кликали і ми відчували, що потрібно повернутись додому.
Чоловік вирішив, що його однокласник жартує, але коли прийшов додому, то згадав слова Артура. Він подумав, що спробує покликати, можливо, його дочка його почує.
Він відкрив двері, уявив свою дитину і голосно закричав:
– Марина! Марина, ходи додому!
Минуло два дні, а чоловік і далі був сам. До нього мала приїхати сестра у гості, бо у Володимира сьогодні було день народження. Він прибрав вдома, накрив стіл та купив торт. До нього подзвонили у двері і він думав, що це сестра приїхала, а коли відчинив їх, то здивувався. Перед ним стояла його донечка і усміхалась.
