Ми з дружиною все життя мешкаємо в селі, тут познайомилися й одружилися, маємо двох доньок. І хоча в кожної є своя родина в місті, ми намагаємося їм допомагати, часто забираємо до себе онуків.
У цьому ж селі, зовсім недалеко від нашої хати, живе і батько моєї дружини Оксани. Її мати померла майже 10 років тому. Є ще два старших брати, але вони навідують нас нечасто.
Догляд за старим ліг на наші плечі. Вік дає про себе знати, тож дід повсякчас просить про ту чи іншу допомогу. Мені не важко, та й він до мене завжди добре ставився. А ось дружини моєї шкода. Вся жіноча робота, а її чимало в селі, дуже вимотує її, а ще треба поратися в себе вдома та встигати на роботі.
Брати практично не приїжджають до батька, бо постійно на заробітках, а в свої міські квартири забирати його сенсу не бачать. Жив собі все життя в селі, то тут нехай і залишається.
Я все розумію, але ж моя Оксана така сама дитини для свого батька, як і вони, то має бути якась допомога. Проте всі розмови з ними з цього приводу мають один висновок: донька батька догляне краще.
Дружина завжди дякує мені за підтримку, кажучи, що я золота людина, бо замість того, щоб зайвий раз відпочити, допомагаю її батькові. А як інакше? Ми — одна родина, і маємо триматися в купі. Та й Оксана не «залізна», їй теж потрібен відпочинок.
Цього року брати неочікувано приїхали на Великдень з дружинами та дітьми. Ми зайшли привітатися, але вирішили не залишатися на обід, щоб не заважати. Чесно кажучи, й особливого бажання спілкуватися теж не мали. Були вони всього лише день, увечері поїхали, а вранці Оксана, як і завжди, пішла провідати батька та приготувати йому свіжий сніданок.
Старий не тямив себе від радості після приїзду синів. В розмові з донькою сказав, що дав їм трохи грошей, бо давно не бачив і хотів віддячити за гостинці. Оксані стало так образливо на душі. І я її розумію. Ми допомагаємо батькові зі своїх коштів і ніколи не просили в нього ані копійки. А ще розуміючи, що це літня людина, ми окремо відкладаємо гроші про всяк випадок.
А ще дружина сказала, що перевірила збереження дідуся і зрозуміла, що він віддав найбільшу частину відкладених з пенсії грошей. Від цього стало ще сумніше.
Я не можу засуджувати мого тестя, він любить своїх дітей і хотів їм хоч чимось допомогти. Але як дорослі люди, що працюють за кордоном і мають непоганий прибуток, могли взяти гроші в старої людини, мені невтямки. Де їхня совість? І чи є вона взагалі? Крім того, дід уже склав заповіт на свою стару хатину, де розділив усе порівну між трьома дітьми. І брати вважають, що це чесно.
Якась вселенська несправедливість. Ми не відмовляємося допомагати батькові дружини, бо тоді просто перестанемо себе поважати. Оксана — чудова донька, і заради батька вона ладна йти на жертви. Але дивна історія виходить: добро і щирість у цьому світі нічого не варті, від них маєш ще більше клопоту і переживань, а людям без совісті жити набагато легше і простіше. То чи існує вона, ця життєва справедливість?
