Мій колишній чоловік просто залишив нас напризволяще й живе у своє задоволення. Після десяти років шлюбу він вибрав розгульне життя. Постійні жінки, випивки й навіть бійки. Удома доводилося робити все самій. Працювала і за себе й виконувала всю чоловічу роботу, поки він блукав десь. Та одного дня ситуація ще погіршилася: він підняв на мене руку. Це було останньою витівкою.
Навіть дочка неодноразово помічала, як тато заходив до хати сусідки. Звідти долинали крики й стогони. Але дитина на той час ще не розуміла, що це означає. Мені набридло слухати розповіді подруг, родичів, колег про подвиги мого чоловіка. Я почувалася використаною і непотрібною. Тому одного дня я зібрала речі й виставила Андрія за двері. Не хотіла, щоб дочка бачила домашнє насильство й весь цей бруд. Ми стали жити вдвох з донечкою.
Життя видавалося нелегким. Довелося багато працювати, щоб прогодувати і купити все необхідне для нас з дитиною. Моя мати дуже допомагала матеріально. Часом і трудом, коли я була зовсім заклопотана. Коли доводилося працювати в нічну зміну, мама забирала онучку до себе. До того ж там проживали ще й двоюрідні брати й сестри Даринки. Життя стало спокійним.
Та через деякий час мій колишній вирішив забрати в мене доню через суд. На щастя, у нього нічого не вийшло, бо він і раніше був поганим батьком. Тим паче, що кілька років дочка йому не була потрібна, а тут такі зміни. Ніякий суд такого б не дозволив.
Даринка ще часом пам’ятає, як батько пив і кричав, як пізно приходив додому, тому їй було страшно, коли в дворі знову побачила його постать. Він став приходити майже щотижня, але не для того, щоб побачити дитину, а щоб попросити грошей на горілку. Я не хочу більше його бачити, я не хочу травмувати маленьку. Чому він і зараз не дає нам спокою. Я хочу тихого життя…
Я не розумію, чому люди себе так поводять. Невже їм зовсім не шкода навіть власних дітей? Несправедливо…
