Діти відправили мене в санаторій, підлікуватися. Я ніколи собі таких речей не дозволяла, бо завжди всі кошти в сім’ю тягла. А тут у мене трішки зі здоров’я почалися проблеми, хронічні хвороби про себе нагадали, от діти й вирішили мене побалувати на старості літ. Як я вже потім зрозуміла, це вони мене так задобрити хотіли.
Повернувшись через кілька тижнів додому, донька ошелешила мене новиною:
— Мамо, нам з Ігорем набридло жити по орендованих квартирах, ми хочемо свою власну. Що ти на це скажеш?
— Та я тільки за, але чи не краще було б вам переїхати до мене? А то знайомі вже з мене сміються, що я одна живу у своїй квартирі, в той час, як діти туляться по орендованих. Мені якось аж ніяково.
— Ні, мамо. Ми до тебе не переїдемо, бо хочемо жити окремо. І, якби хотіли з батьками жити, то скоріш до Ігоря б поїхали, бо в його батьків квартира в рази більша за твою.
— Я розумію, але як буде дитинка, будеш бачити, що з мамою краще жити. Я завжди буду під рукою, завжди допоможу.
— Ми дітей ще не плануємо. Коли будемо своє житло мати, ось тоді й думатимемо про дітей.
— Добре, а чим я можу допомогти вам?
— Грошима. Продай свою квартиру й розміняємо її на дві менші. Так всім буде краще.
— Але доню, хіба ти не розумієш ціну цієї квартири. Навіщо тобі чужа десь на околицях скоріш за все, якщо у тебе є своя в самому центрі міста! Ми з твоїм покійним батьком з таким трудом її отримали, працювали задля неї, щоб тобі лишити, а ти тепер кажеш продати? Ні, я не продам. Вона у чудовому стані, тут пам’яті стільки, як я можу просто так продати її!?
— Я зрозуміла тебе, мамо.
Донька пішла від мене і вже тиждень не дзвонить. Ображається напевно. Ну хіба я погано раджу? Хай до мене переїдуть й живуть собі спокійно, я і їсти приготую, і поприбираю, і копійку якусь дам. А так, я сама в квартирі, а дітям жити немає де!
Але мені здається, вони надто перебирають, бо, бачте, окремо хочуть бути… Інші й того не мають!
