Я познайомилась з чоловіком, коли мені було вісімнадцять. В дев’ятнадцять він покликав мене заміж. У шлюбі в нас народилась донечка Юля. У нас в сім’ї панувала злагода – чоловік мав дуже хороший характер, ніколи мене не ображав та піклувався про нас із донькою. Але коли маленькій було п’ять років, трапилося невідворотне: чоловік загинув у автокатастрофі.
Мені довелося дбати про доньку самостійно. Я не шукала заміну чоловіку й заміж більше не виходила. Юлечка підростала й тішила мене своїми успіхами. Вона добре навчалася і взагалі, була слухняною хорошою дівчинкою. Але до певного періоду. В 13 років мою дівчинку, як підмінили. Юля почала гуляти до пізньої ночі, інколи й зовсім не приходила ночувати додому. Усьому виною погана компанія, з якої я так і не змогла забрати доньку. Вчителі скаржились, що Юля прогулює уроки, вона геть відбилась від рук. В шістнадцять років зізналася, що вагітна. Я настояла на тому, щоб вона не робила аборт. Юля зберегла вагітність й народила здорову дитину. Але ставати мамою не планувала – й залишила малюка в пологовому. Сама ж покинула лікарню через два дні після пологів. Більше я її не бачила. Навіть не знаю, як склалася подальша доля доньки.
Мені не дозволили забрати онука, адже я мала групу інвалідності. Тому довелося діяти ситуативно. Влаштувалася в будинок малятка. Завдяки медичній освіті – це було не важко. Згодом я вивчилась на психолога й змогла бачитись з онуком кожного дня.
Набравшись досвіду та вивчивши особливості характерів вихованців закладу, я почала проводити бесіди з потенційними батьками. Мені це чудово вдавалося. Усиновлені діти лишалися в сім’ях, їх не повертали назад. Це прекрасний показник і начальство мене дуже цінувало. Батьки теж були вдячні. Через два роки я змогла забрати онука оформивши всі необхідні документи. Я була безмежно щаслива, що моя кровиночка тепер житиме зі мною вдома.
Минали роки. Мій онук подорослішав. За цей час і в моєму житті відбулося багато нового. Я очолила будинок малятка, в якому працювала. Все завдяки моїм старанням та любові до дітей. Отримавши нову посаду, я домоглася підвищення фінансування закладу та розширення штату працівників. Дітки у нас зростали у максимально комфортних умовах.
Мій онук здобув вищу освіту. Він працює лікарем-хірургом. Вже має власну сім’ю. І зараз вони з дружиною займаються підготовкою всіх необхідних документів для усиновлення дитини з будинку малятка де я працюю.
Я щаслива, що так склалося наше життя. Вадим будує будинок, де вони житимуть з Наталкою та чарівною донечкою, яку наважились удочерити. Я дуже тішуся з того, якою людиною виріс мій онук.
