«Донька зовсім віддалилася від мене, наче мене не існує»

Виховувала одну дочку. Уже скоро буде шість років, як видала Ірину заміж. Вона залишилася жити в місті в моїй квартирі, а я переїхала жити в село в батьківську хату. Не хотіла молодим заважати.

Можливо, коли появляться внуки, то переїду. Щоб їм допомагати. А поки що не бачу потреби їм перед очима крутитися.

Уже рік минув, як не стало матері і я на селі залишилася сама. Дочка не навідується до мене і не дзвонить. Як так можна? – інколи дивуюся я. Адже я і дня не могла прожити, щоб не зателефонувала матері. І намагалася кожні два тижні її провідати. Привезти чогось смачного, поспілкуватися з нею, щоб їй не було так самотньо.

А моя Ірина не догадається сама зателефонувати. Тим паче провідати. І від того мені так боляче. Адже нема від неї ніякої прихильності. І словом з ніким перекинутися. Чужі люди – це зовсім не те.

Приїжджає Ірина до мене раз в рік – на Різдво або на Великдень. Уже сусіди розпитують, як там моя дочка. Я відповідаю, що все добре, працює, ніколи їй до мене часто навідуватися. А сама знаю гірку правду – Ірина щонеділі їздить, якщо не в гори, то ще кудись. Часу в неї є достатньо для того, щоб матір провідати Але нема бажання, нема відчуття обов’язку, що, крім неї, в матері більше нікого немає ближчого, ріднішого.

Достатньо навіть кілька слів від рідної дитини, щоб на серці розпогодилося, щоб світ потеплішав. Але наразі це всього лиш моє бажання. У моєї дитини свої бажання, свій світ, в якому, на жаль, мене немає. Світ очужів між нами. Віддалився.

Оцените статью
«Донька зовсім віддалилася від мене, наче мене не існує»