Мирослав вже три місяці зустрічався з Веронікою. Познайомилися вони на студентській вечірці у гуртожитку. Відразу сподобалися один одному і наступного ж дня пішли на побачення. Здавалося, що це перше кохання. Взаємне, чисте, щире. Вони вже через місяць не могли жити один без одного.
Тому прийняли спонтанне рішення жити разом, як дорослі люди. Було їм лише по сімнадцять років. Та у гуртожитку разом жити молодим людям не дозволили. Грошей на оренду квартири у них не було. Що поробиш? Студенти ще. Стипендії б точно не вистачило.
І Мирослав запропонував Вероніці жити у його батьків.
– А вони про це знають? – запитала дівчина.
– От завтра поїдемо до них і скажемо. Ми ж не діти вже з тобою. То ж і мій будинок!- обійняв її міцно хлопець.
Наступного дня вони поїхали до батьків Мирослава. Тато і мама були злегка шоковані, але вони привітно зустріли їх на порозі.
– Мамо, тато, це моя кохана Вероніка.
– Раді знайомству… – промовив батько.
– Сідайте до столу хутчіш. Ви ж голодні, напевно…
Коли сіли обідати, довгий час мовчали. Олена Вікторівна і Віталій Григорович, батьки Мирослава, лише переглядалися один з одним. Не думали вони, що син в такому ранньому віці приведе невістку.
– Дорогі батьки! – промовив син. – Ми вирішили з Веронікою одружитися…
– А не рано ще? – запитав тато. – Чи розумієте, яка відповідальність ляже на ваші плечі? Шлюб – це не іграшка. А ви ще такі молоді. Ваші стосунки і випробовувань ніяких не знали. Лише цукерково-квітковий період…
– Нічого, ми подолаємо разом все. Ми ж кохаємо один одного… – промовив рішуче син.
Батьки стримували свої емоції.
– Добре, ви обідайте, а я піду тобі, синку, валізу складати… – стиха сказала мама.
– Яку валізу, мамо? Ми у вас збираємося жити… До гуртожитку нас не пускають. А батьки Вероніки далеко…
Віталій Григорович насупив брови:
– Та як це так? Молодій сім’ї не гоже жити з батьками. Господиня у домі одна повинна бути. Потім конфлікти всілякі будуть, сварки. Почнуть свекруха з невісткою лаятися, ненавидіти один одного. Нерви не в порядку будуть…
– Молода сім’я повинна окремо жити, діти. Так рідніші будемо. Прийняли рішення разом бути – повинні були обдумати все. Йдіть на заочне навчання, влаштовуйтеся на роботу, а тоді квартиру орендуєте… – підтримала батька Олена Вікторівна. – Добре, піду з речами твоїми розберуся.
– Чекай… Не треба… Ми обмізкуємо щось з Веронікою. – опустивши голову промовив син.
Через тиждень приїхав Мирослав додому сам.
– А де ж невісточка наша? – запитав батько.
– Ми з нею розійшлися. Вирішили, що жити разом не хочемо. – зізнався Мирослав.
– От бачиш, сину, ваше кохання вже при першому непорозумінні зруйнувалася. То, може, воно не справжнє було?
Молодість – вона така. Зопалу рішення приймаєш – а потім все життя жалкуєш. Адже почуття треба перевірити спочатку на міцність.
