Дружина все ще продовжувала жити з нами в одному домі, усміхатися мені та дітям за сніданком, неочікувано рекомендованим листом прийшла її позовна заява і повістка. День вже було призначено. Вона подала на розлучення.
34 роки я жив у власному маленькому, але такому затишному й звичному світі. Я мав все: міцну родину, власний дім. Але сьогодні все розвалилася, стало піском, що сиплеться крізь пальці.
Дружина все ще продовжувала жити з нами в одному домі, усміхатися нам за сніданком, неочікувано рекомендованим листом прийшла її позовна заява і повістка. День вже було призначено. Вона подала на розлучення.
– Я вже давно планую цю розмову, – почала невпевнено колись така рідна для мене людина, – але так буде краще. Я втомилася жити в брехні.
– Де тепер ти будеш жити? – журилися батьки, дізнавшись що ми з Оксаною розлучаємось. – У нас дідусь живе і твій молодший брат.
До того ж ще й проблеми на роботі додалися, наді мною дамокловим мечем нависло звільнення.
Мама постійно голосила про моє нещасливе кохання, гірку долю одинака. Звинувачувала мене в тому, що не зміг зберегти родину, казала, що потрібно було боротися. А за що боротися? І з ким? Ми донедавна були цілком щасливі. А ввечері я просто перевірив пошту…
– Чого розкисли? – питав рипучим голосом дід. – Теж мені проблему знайшли. Онук уже дорослий, сам розбереться, впорається.
Та я ще поки не знайшов виходу з ситуації, що склалася.
Кілька років тому мені запропонували гарну посаду, та дружина відмовила, сказала, що спільного доходу вистачає, а їй необхідна допомога з дітьми. Тим більше, що молодший син часто хворів.
Я, відмовившись від кар’єрного росту, часто залишався з сином вдома, водив на гуртки, в музичну школу в старшу доньку Марину. І ось син уже у школі, донька майже повнолітня, працевлаштування під питанням, і з квартири я повинен з’їхати за тиждень.
– Ти маєш дідів будинок, – нагадала дружина, – речі запакувати я допоможу, можеш взяти частину посуду та техніки.
Ой спасибі тобі, моя дружинонько! Авжеж, заберу, тільки не допоможе мені та техніка в старій хатині без води та електрики. Тому що за п’ять років після того, як цей будиночок дістався мені від бабусі з дідусем, якого забрали батьки, в будинку не робилося нічого, адже ти все відмовляла мене, кажучи, що потім якось зробимо, жити маємо де. У нас гарна квартира, а дідусів будинок – просто дача… Дача, яка стане тепер моїм домом.
– Фе, як вогко, – скривилася Марина, – тут жити не можливо. Для чого тобі це? Повертайся додому!
Оксана швиденько вибігла з дому, щоб не пояснювати доньці, чому її батько тепер не житиме з ними.
Побувши зі мною на вихідних, дочка сказала, що жити в такому сараї не хоче навіть тимчасово, навіть іноді, навіть з батьком і звинуватила мене в тому, що не втримав дружину, не зберіг сім’ю.
З донькою стосунки зіпсувалися, а малесенький Миколка, обійнявши міцно, сказав, що залишиться поряд зі мною. Так ми разом і перебули холодну пору.
Чи можна передати, що я вставав кожних дві години щоночі, ішов знов топити піч, щоб до Миколчиного пробудження не стало холодно, а син після школи старанно носив дрова у сіни, щоб вони зігрілися і відтанули до тієї пори, коли знов доведеться палити грубку.
Чи можна пояснити, що благенький дах практично сипався нам на голову, а ситуація з роботою все не вирішувалася? Як розповісти про мамині докори:
– З тобою навіть рідна дочка не хоче спілкуватися, втекла до матері й чужого дядька! Та що ж ти за батько такий?! Дивися, бо вона в тебе ще й Миколку відсудить!
– Не відсудить мене ніхто, – відповідав похмуро мій син. – Я не піду нікуди й до НЕЇ теж не повернуся, а з Мариною я можу і в школі побачитися.
Та ось неочікувано радість прийшла і на наш поріг: будиночок, через будівництво нової школи неподалік, потрапив у зону розселення. Міськрада прийняла рішення видати нам квартири для того, щоб у нової п’ятиповерхівки був просторий двір і спортивний майданчик. А будиночок наш був зовсім непоказний, вистачило обміняти на двокімнатну квартиру.
– Тату, – вигукнула радісно Марина, – можна я з вами поживу деякий час?
– Звичайно, донечко, – одразу відповів я.
Знову я почув від мами та її подруг докори за відсутність характеру.
– Обрала матусю, то хай би й жила з нею. Що, не подобається вже? А у татка нова квартира, можна жити співаючи.
Та ось увійшла Марина з сумками, було видно, що вона соромиться, а потім просто почала плакати, схлипувала та шепотіла:
– Вони обіцяли… а самі сваряться щодня… але ж моєї вини в цьому немає. Ще й сестричка менша постійно плаче. А той все вираховує, скільки грошей ми проїли й дорікає цим. Ну що ж то за чоловік такий? Мама жодного разу за мене не заступилася. Як можна так жити?!
Я втішав свою милу дитину, яка досі не знала, якими підступним можуть бути найрідніші люди. Просто гладив її по волоссю, перечікуючи ці невпинні дитячі сльози.
Так і сиділи ми у вітальні серед речей, які залишила під
дверима колишня дружина, що не побажала навіть зайти та побачитися з рідним сином.
– Татусю, – донька подивилася на мене заплаканими й ще такими дитячими сірими оченятами, – невже завжди так? Невже усюди чекає обман?
І тут Миколка наважився підійти до сестри. Водоспад її сліз мав усі шанси затопити нижні поверхи будинку. Хлопчик обійняв нас, настільки сильно, наскільки дозволили тендітні рученята.
– Немає, кажеш, чесних людей? Ну одного ти точно знаєш!
А цей ще маленький, але вже такий серйозний чоловік тільки посміхнувся і поволік важкезні сумки в дитячу кімнату, усім своїм виглядом показуючи, що справжнього чоловіка так просто не розчулити.
– Розвели тут нюні, досить, усе ж якнайкраще склалося.
