Половину свого життя я уже віддала роботі на меблевій фабриці. Так, роботу складно назвати жіночою, бо працювати потрібно було дійсно важко, але я справлялась, тому не бачила потреби і бажання шукати щось інше.
Нещодавно до себе в кабінет покликав мене керівник. В той момент я була в піднесеному настрої, бо знала, що цей місяць працювала старанно, тому, напевно, заслужила на премію чи підвищення зарплатні. Але не тут то було. Чекало на мене повідомлення про скорочення.
Тоді мені здавалось, що весь світ просто обрушився. В мене на ці гроші ж купа планів: хворі батьки, яким потрібні дорогі ліки, син вчиться в університеті і вже майже закінчує. А де я зараз так швидко роботу знайду? Іншого виходу просто не було, вирішила вийти працювати на наш риночок.
Я зрозуміла, що тепер і робочого стажу собі не зароблю, пенсія буде маленькою, отже, крім всіх звичних витрат доведеться ще й на старість свою щось відкладати.
Я, звичайно, щиро сподіваюсь, що діти мене на старості підтримають, допоможуть, чим зможуть. Я ж їх так виховувала. Вимагати ні в кого нічого не збираюсь, але ж мають вони і самі про маму подумати. З думками про підтримку і жити легше. Взагалі не знаю, як виживають одинокі люди.
Лише зараз, стоячи біля палатки із джинсами я задумуюсь про те, що життя прожила майже марно. Ото тільки, що діток виростила і на маленьку квартирку заробила. Та і за це вдячна. Все-таки маю нормальне здоров’я, руки і ноги на місці. Гірко тільки, коли знаєш, що нічого доброго в житті вже не буде.
