Мене звати Ольга Петрівна. Мені 58 років, працюю продавцем у магазині.Чоловіка поховала 10 років тому. Маю єдиного сина Богдана, він моя опора та підтримка. Я всі сили вкладала у його виховання та освіту. Син у мене турботлий, завжди пожаліє, терплячий хороший чоловік. Працює пожежником, ще з дитинства мріяв ним стати.
Рік тому мій Богдан одружився на гарній дівчині Ірині. Я раділа за сина, бо було одразу видно, що почуття взаємні. Молодята стали жити зі мною у нашій трьохкімнатній квартирі.
Дівчина була привітною і хазяйновитою, одразу мені сподобалася. Ніколи не сперечалася зі мною, поважала і робила, що я попрошу. Одним словом, ідеальна невістка.Я б навіть сказала- дочка. Син з невісткою вирішили пожити для себе деякий час, тому дітей не заводили. Іра працювала асистентом у стоматологічному кабінеті. Та радість була не довгою. Не минуло й пів року, як Ірину неначе підмінили.
А справа ось в чому. Мою літню матір розбив інсульт в селі. Потрібен був належний догляд та реабілітація. Тому я була змушена забрати її на деякий час до себе. Худобу в селі розпродали, залишився тільки великий гарний будинок з садком. Будинок зводив ще мій покійний батько, у нього були золоті руки.
У квартирі місця вистачало, але невістку така перспектива не тішила. Кожному по кімнаті.
Я справді не розуміла чим вона не задоволена. Усі турботи про матір я взяла на себе, її ні про що не просила. Її життя ніяк не змінилося. Приходила з роботи й могла відпочивати, як зазвичай. Тілька декілька разів я попросила її по дорозі з роботи купити підгузники для дорослих, ну і приготувати вечерю, коли я була з хворою мамою в лікарні.
З часом я помітила, що мій син Богдан став невеселий, пригнічений. Ірина і йому стала висловлювати своє невдоволення.
Минав час, і я помітила, що невістка з сином ніби уникають нас. Ми завжди вечеряли за одним столом, а тепер вони це роблять у своїй кімнаті. Коли я хотіла розпитати в сина про причини таких змін, він відмахнувся, що не завжди так буде.
Наступного ранку я вирішила відверто поговорити з невісткою про що потім пошкодувала:
Дві хазяйки на кухні бути не можуть! Продайте свою батьківську хату, і купіть нарешті для єдиного сина окреме житло,- сказала невістка.
Такої нахабності Ольга Петрівна не очікувала…І відмовилась продавати батьківський будинок.
Це пам’ять, а її не продають. Колись буде для вас дача, а захочете будете там жити, коли діти народяться.
Навіть і не збираюсь жити в якомусь забутому Богом селі!
Не буде цього! Хочете власну квартиру – заробіть на неї.
Після цього Ірина зібрала речі й переїхала жити до своїх батьків. Богдан ходить як у воду опущений, сумний.
А Ольга Петрівна не знає, як тепер вчинини…Не хочеться ламати сімейне життя єдиного сина…
Що ж їй робити?
