Якими ж ми були щасливими, коли наш єдиний син, перший з нашої сім’ї, вступив до університету. Та ще й не аби куди, а до Києво-Могилянської академії.
Син з нетерпінням чекав на “посвяту” – це традиційний захід у всіх університетах. Ми теж, з гордістю чекали цього моменту. Трохи хвилювалися, адже до цього, в столицю їздили лише на екскурсію. Хотіли, щоб все пройшло гладко й залишилися лише позитивні емоції від очікуваної поїздки.
Звісно, що під час посвяти у студенти, на даному заході ми мали бути усі. В розумінні усі – це не лише ми з дружиною, але й бабуся з дідусем. Для втілення даної цілі, був розроблений детальний план, згідно з яким, жити в столиці ми мали у батькового брата. Аби не сидіти на чужій шиї продовж декількох днів, перед поїздкою ми закололи свиню та наготували всякої смакоти. Так, за бажанням мого батька, до його брата ми везли цілих чотири сумки.
Багаж був напакований копченим м’ясом та бочком, соленим салом, а також овочами для гарнірів. Крім того, взяли декілька баночок домашньої солонини. До столиці добралися пізно ввечері, втомлені та голодні. Дядько зустрів нас привітно та запросив до столу.
На наше з батьком здивування, на столі стояли лише кілька чашок чаю та бутерброди з маслом. Але можна зрозуміти людей, вони усі працюють, може не мали часу щось готувати. Не стали нічого казати, повечеряли тим, що дали.
Зранку, ситуація повторилась. Ми вирішили, що пора діставати привезені нами гостинці, на що батьків брат заявив, що не потрібно цього всього, адже в них здорове харчування і в їхній хаті харчуються саме так. Ми погодилися з правилами даного дому, але наступного дня прокинувшись та подякувавши за гостину, повідомили родичам, що після посвяти в студенти, котра мала відбутися о дванадцятій годині, вирушаємо назад додому, тому повертатись вже не будемо.
Хоча насправді, відбувши посвяту, ми не покидали столицю ще три дні. А відпочивали ввечері в одному з хостелів, де пригощали нашими сільськими гостинцями власника закладу котрий, на відміну від дядька, не сидів на дієті.
