Залишалося кілька днів до дня народження племінника, а я ще досі не купила ніякого подарунка. Того дня я вибігла посеред обідньої перерви в центр міста, щоб купити щось своєму любому Сашку. Він у мене цього року йде в 1-й клас, тому я вирішила прикупити йому щось зі шкільного приладдя.
Коли підходила до магазину, побачила маму з дитиною. Вони були бідненько одягнуті, але акуратно, з вигляду порядні люди. Я помітила, що дівчинка прикипіла поглядом до різнобарвної канцелярії, що стояла на вітрині. Дівчинка почала скиглити, а мама пояснювала їй: “Оля, у нас немає на це грошей, не ображайся, через кілька тижнів будуть гроші й тоді куплю тобі все, що захочеш”. “Мам, давай тільки зайдемо подивитися, обіцяю не буду просити нічого, я тільки хочу одним оком глянути, що там є”, — жалібно просила Оля. Мама не витримала й вони зайшли, а я після них.
В магазині в дитини буквально розлетілися очі від побаченого різноманіття. Мама стояла порпалася в ящику з товарами, на які діє знижка, а дитина почала розглядати шкільне приладдя, рюкзаки, різнокольорові книжки з малюнками й тільки мовчки гладила їх своїми маленькими пальчиками, але взяти в руки боялася.
Мені аж в серці заболіло від такої картини. Дитина розуміла, що мама не може їй цього купити, тому не влаштовувала істерик, а тільки мовчала і смутно поглядала на різнобарвні фломастери, зошити з улюбленими принцесами, олівці та ще всякі дрібниці.
Мені захотілося їй щось купити. Якщо я маю можливість то чому б ні? Своїх дітей у мене немає, та й подарунки я рідко комусь роблю, а тут я від щирого серця захотіла ощасливити цю маленьку дівчинку. Поки вони з мамою ходили по магазину, я набрала зошитів, фломастерів, олівців, пластиліну і ще всяких маленьких дрібничок для школярів і, почекавши коли вони з мамою вийдуть, вручила це дитині.
Мама зніяковіла дуже, а я зловила себе на думці, чи не образила я її своїм вчинком. Але тоді жінка зі сльозами на очах почала дякувати й виправдовуватися, що їй до зарплати залишилося ще два тижні, в гаманці 200 гривень і треба якось протягнути ще трохи, а дитині важко пояснити це чи відмовити, бо вона ще маленька й не розуміє проблем дорослих.
Але бачили б ви, якими очима на мене подивилася дитина. Я цей погляд на все життя запам’ятаю і напевно більше такого не побачу. Це були очі сповнені щастя і вдячності.
Я запиталася в неї, чи все їй сподобалося і чи треба їй ще щось докупити, на що Оля мені відповіла: “Ні-ні! Мені й цього буде забагато, я ще й поділюся зі своєю маленькою сестричкою, дуже дякую вам”. Дівчинка була щаслива і для мене це головне. Я погладила її по голівці й вони з мамою пішли, а я повернулася в магазин, щоб обрати подарунок для племінника, бо я ледь не забула те, заради кого я туди прийшла.
