Світ перевернувся з ніг на голову. Я дізналася правду.
Моя свекруха завжди усміхалася мені. Вона раділа, коли я приводила дітей. Ніколи не відмовляла в допомозі. Я могла привести онуків в будь-який день неділі і мені завжди відчиняли двері.
Оксана Олегівна любила мене наче власну дочку. Чоловік тішився, що в нас такі дружні стосунки. Він ніколи не чув наших сварок, адже їх не було. Якщо свекруха щось мені казала, я уважно її слухала. Вона завжди все говорила чітко і по ділу.
Все змінилося в вечір п’ятниці. Я прийшла без попередження, хоча зазвичай дзвоню чи пишу смс. Двері ніхто не відчинив. Схоже, свекрухи не було вдома. Тоді я пішла на задній двір. Оксана Олегівна любила сидіти там з сусідкою – Іриною Віталіївною.
Підходячи до повороту, я почула голос свекрухи. Він був доволі злим. Схоже, щось сильно дратувало мою свекруху.
- І то ж так кожного разу. – Шипіла Оксана Олегівна.
- А ти їй щось казала? – Я почула голос Ірини.
- Ні, але дуже хотіла.
Не знаю чому, але я завмерла. Якесь надприродне внутрішнє почуття зупинило мене.
- А вона не знає, що в тебе свій час є? – Поцікавилась Ірина.
- Вона взагалі не сприймає мене, як вільну людину!
- Тихіше! – Шикнула Ірина Віталіївна.
- Ой, хто мене тут почує? Ти краще скажи, як мені вчинити? От як їй пояснити, що вона сама повинна дивитися за своїми дітьми, а не скидати на мене шість разів на тиждень?
Я зблідла. То ця розмова була про мене. Вперше чула, щоб свекруха говорила таким голосом. В ньому так багато ненависті та презирства.
- Син ходить в пожамканій сорочці. Його білі речі сірі. Вона хоч знає про існування відбілювача? А може Катюша почне менше грошей витрачати на свої кігтики і купить щось для сім’ї?
- Я тобі давно все про неї сказала. – Повчальним тоном мовила Ірина. – Не пара вона твоєму Артему. Не пара, та й все. Дівка думає лише про себе.
- А що вона готує? – Різко змінила тему свекруха.
- Нічого. Я пам’ятаю. Ти вже казала.
- Ото ж бо й воно! Син вічно голодний. Бігає до мене після роботи, аби борщу з котлетами поїсти. Вона чим зайнята весь день? Може важко працює і тому нічого не робить для сім’ї? Щось я такого не пам’ятаю. Відсидить в офісі десять годин та додому прийде. Чаї цілий день ганяти кожен зможе. А от мій Артемко постійно на ногах. Дванадцять годин фізичної праці, а в дома навіть супом не нагодують! Де таке видано?!
- Та тихо ти! – Знову втрутилась Ірина. – Зараз всі сусіди почують. Докладуть твоїй горе невістці. Що тоді робитимеш?
- Ой! Яка вона мені невістка? Я її взагалі не визнаю. От Юля була гарна дівчина. Працьовита, охайна, справжня трудівниця. На роботу ходила. Їсти варила. І як вона готувала?
- Як же? – Зацікавилась Іра.
- Перше, друге і компот! Кожен день щось нове. А ще вона вишивала, плела бісером, в’язала, прибирала кожен день, слідкувала за сорочками Артемчика і завжди начищала йому взуття. От то невістка! Такою можна безкінечно хизуватися. А ця…
В той день, я не зайшла до свекрухи. В мене зник настрій. Не з’явився він ні на ранок, ні на наступний день. Писати їй припинила. Про допомогу більше не просила. Мене постійно гриз біль в грудях. Він не давав мені спокою.
Що ж виходить? Я погана невістка, бо змогла побудувати з чоловіком гармонійні стосунки. Ми все робимо разом, як справжня сім’я. Треба було мені стати наймичкою, тоді б мене визнала Оксана Олегівна.
Дивує підлість цієї жінки. Сім років вона посміхається мені в обличчя, говорить компліменти, хвалить, але то тільки в очі. Поза очі, поливає таким брудом, що відмитися від нього не можливо. За стільки часу, я ніколи її ні в чому не підозрювала. Завжди була гарної думки. Виявляється, дарма.
