Коли я був маленьким, мене часто карали за провини. Вилив воду, вимазався, порвав одяг, розбив чашку – отримав наганяй. До чого я був з тих дітей, хто все це робив ненавмисно.
Якось мого батька відправили привітати колегу по роботі, який уже на пенсії. Мене не було з ким залишити, тому батько взяв мене з собою. Дідую було десь 75 років, у нього вдома було багато старовинних речей, в тому числі сервант з набором чашок. Для випадків, коли до нього приходили гості. Хазяїн дому приготував для нас чай, дістав чашки із серванта, я захотів йому допомогти та випадково розбив одну з чашок. Батько вдарив мене і почав кричати. Я заплакав та закрився, щоб знову не отримати. Тут дідусь взяв мене за плече, відвів вбік, а батьку сказав:
— Перестань кричати на дитину! Нічого страшного не сталося. А якби ти чашку розбив, то я мав би на тебе накричати?
Батьки опустив очі та промовчав.
Дідусь продовжив:
— Фарбований шматок скала не вартий ні сліз дитини, ні твоїх нервів. Нічого страшного, був сервіз на шість людей, став на п’ять. До мене більш як три людини в гості не приходить. А навіть якщо і прийдуть, то що, з простих не поп’ють?
Згодом дістав нову чашку і налив туди чай. Коли ми зібралися додому, дідусь загорнув в газету осколки від чашки та віддав мені.
Я зараз навіть і не згадаю, як його звали, але він такий урок нам з батьком дав, що ми його ще й досі пам’ятаємо. Хоча батько мені в цьому і не зізнавався.
Того дідуся уже з нами немає. І коли мої діти бешкетують – мій погляд падає на той пам’ятний осколок від розбитої мною кружки і я тоді вже не бажаю ні кричати на них, ні бити…
