Якось ми зібралися нашою колишньою компанією. Я чоловіком, Зіна з Василем, і Лариса. Нам усім до п’ятдесяти років, кому на декілька років менше. Разом із нами прийшли наші діти. Їм також цікаво зустрітися, адже раніше святкували всі разом. У Лариси чоловік помер три роки тому, прийшла вона зі своєю дочкою, якій двадцять вісім років, і вона не заміжня. Про особисте життя дітей ми не говорили. Загалом думали, як познайомити Ларису з гарним чоловіком.
Як сказала Лариса, їй одиноко, от ми й намагалися підшукати варіант.
– Гарні чоловіки з дружинами, а іншого я не хочу, – говорила Лариса.
– Подивися, – говорю я, – симпатичний чоловік, зателефонуємо?
Нашу розмову почула дочка Лариси Віка. Вона підійшла до нас, голосно сварилася. Говорила мамі, що вона не повинна вішатися на шию першому зустрічному. Що в неї повинна бути гідність. При чому сварилася дівчина перемішуючи слова відбірним матом. Не соромилася нас, дорослих. Ми пригнічені витівкою Віки. Такого не чекали від дорослої дівчини. А Лариса вибачалася за дочку, говорила, що в неї дві вищі освіти, і вона обдарована. На роботі її хвалять.
Все те добре, але ж дві освіти не дають підставу сваритися такими словами, тим більше на маму. Краще б навчилася поводитися у суспільстві. Виглядає дуже не гарно.
Вечір зіпсований, ми розійшлися кожен у своїх справах. Неприємний осадок залишився. Здавалося, гарна в них сім’я. Звідки ж тоді в дочки Лариси стільки зневаги до мами, до нас, що вона сварилася, не думаючи, як виглядає зі сторони. Чи Лариса з чоловіком так виховали, чи якась інша причина агресії. Раніше за нею такого не помічали. І чи виправиться вона?
