Юліна мати Валентина завжди контролювала її життя. В школі вона обирала дівчинці друзів. Гуртки та розваги теж були за бажанням матері. Коли у 18 років дівчина закохалася та почала зустрічатися з хлопцем, то викликала шалений спротив з боку тієї, що повинна була підтримати та порадити. Натомість вона постійно повторювала, що обранець дочки з бідної сім’ї, що в її квартиру вона його не впустить.
Після таких суперечок дівчині нічого не залишалося, як зібрати речі та піти жити до Миколи, так звати її нареченого. Спочатку вони жили з батьками, а потім хлопець влаштувався на роботу та винайняв для них двох окрему квартиру. Мати все чекала, що донька схаменеться та повернеться додому, але час ішов й нічого не змінювалося.
Якось Валентина зайшла до доньки в гості на оглядини. Прямо з порогу вона почала шукати недоліки в їхньому житлі. Там ручка на шафі відкрутилася, там поличка ледь тримається на стіні, а на завершення ще й кран зірвало у ванні, коли теща мила там руки.
– А я говорила, що твій Микола ні на що не здатний. Мало того, що грошей не має багато, ще й домом не займається. Треба подарувати йому на день народження набір інструментів, бо у нього бідного і того, мабуть, немає.
Юля навіть не встигла й слова вставити на захист свого чоловіка, як мати вискочила з квартири й слухати нічого не хотіла. Їй ніколи не зрозуміти, як це працювати на двох роботах, щоб прогодувати сім’ю. Сама ж вона все життя змінювала чоловік, все шукала багатшого та статнішого. А дочка не захотіла слідувати її прикладу, от жінка й гнівається.
Микола приходить додому за північ та падає без сил. Юля не хотіла його турбувати такими дрібничками, тому обходилася й без ручки на шафі, й полицю звільнила від речей, щоб не впала на голову. А от кран якраз того дня повинен був купити Микола та замінити.
Якось за тиждень до свого дня народження Валентина подзвонила до доньки та благала про допомогу. Жінці було дуже погано, бо її черговий кавалер виявився не тим, за кого себе видавав. Він вдавав із себе багатого бізнесмена, а насправді хотів підступитися до майна Валентини. Чоловік украв всі коштовності, які були у жінки та на прощання навіть пошкодив деякі меблі.
– Доню, насправді я покликала тебе, щоб вибачитися за свою поведінку. Нумо спробуємо спілкуватися, як рідні. На наступному тижні у мене день народження. Не хочу бачити нікого зі своїх друзів. Пропоную відсвяткувати це свято втрьох. Приходьте з Миколою до мене.
Наступного дня до Валентини прийшов Микола разом з Юлею. У нього якраз видався вихідний, тому молодята вирішили допомогти матері по господарству. Чоловік полагодив меблі, прибив декілька поличок, які також ледве трималися на стіні. Звісно, у нього були не наймодніші інструменти, але золоті руки.
Коли Микола з Юлею прийшли до Валентини на свято, то були дуже здивовані. У квартирі був якийсь незнайомий чоловік. Він був одягнений по простому. Зовсім не схожий на маминих кавалерів. Коли всі сіли до столу, Валентина нарешті вирішила відкрити, хто є цей несподіваний гість.
– Доню, хочу тобі зізнатися, що твій батько живий. Я тебе обманювала, бо не могла змиритися з тим, що він не багатий. Та й йому не розповіла про вагітність, а просто втекла. А ми так любили один одного. Я була молода та дурна, все гналася за багатством, а тепер набридло. Хочу жити щасливо в любові й турботі, хоч і без грошей. Дякую, доню, що власним прикладом показала, що гроші – це не головне в сім’ї. – Вона показала в бік незнайомця та додала, – Це твій батько Степан.
Звісно, всі були щасливі такому несподіваному знайомству. А на закінчення свята теща вирішила здивувати ще й зятя.
– Я хотіла подарувати тобі цей набір на день народження, але прогавила його, бо зовсім не цікавилася вашим життям. Хоч день народження сьогодні у мене, але подарунок я підготувала для тебе, Миколо. Купувала я його зі злості, а дарую з любов’ю та повагою. Бережи мою доньку. Їй пощастило з чоловіком.
Правду говорить народна мудрість, не було б щастя, та нещастя допомогло.
