Моя дочка пережила величезний стрес. Попавши в ДТП, загинув її чоловік і маленька донечка. Їй було всього чотири…
Марина довго приходила до тями після цієї страшної аварії. Їй всюди ввижалися рідні, які загинули, вона замикалася в собі. Нікого бачити не хотіла, але інколи виходила на вулицю й годинами гуляла містом. У натовпі шукала свою доню. Їй чулися її крики.
Одного дня під час прогулянки помітила дівчинку, яка була одягнена в блакитненьку курточку, чорні штанці й взута в сіренькі черевички. Вона бігла за нею й кричала: «Настю, Настуню, почекай маму, я не можу тебе наздогнати!». Та дитя не оглядалося, уважно роздивляючись машинки біля дороги. Врешті наздогнала. «Ходімо додому», – вимовила вона. Та дівчинка посміхаючись прошепотіла: «Я піду зі своєю мамою. А Ви чужа мама…».
З болем у серці жінка черговий раз усвідомила, що її донечки більше немає. І не поведе вона її за руку так, як раніше. І не одягатиме її улюблені сукні чи костюмчики. І не цілуватиме на ніч, після прочитаної казки. Усе в минулому.
Жаль, що інколи небесні сили забирають найцінніше. Тоді людина у відчаї не розуміє, що творить…
Нехай же людство не знає ніякого горя й біди!.
