У народі кажуть, що спершу родиться нянька, а потім лялька. Я з багатодітної родини. Була найстаршою дитиною, тому всі молодші брати та сестри були на моїй шиї. Їх у мене не багато не мало – 5 дітей. Що таке дитинство я не знала, бо постійно була зайнята молодшими. Однокласники мене обходили стороною й дружити зі мною ніхто не хотів.
Декілька разів я просила батьків записати мене на хореографічний гурток, але вони постійно відмовляли. Грошей немає, малих треба одягнути, взути. До мене нікому діла не було. Отож я готувала їсти, бавила наймолодшу, прала пелюшки, ходила з усіма гуляти й паралельно гарно навчалася в школі.
Після 9 класу хотіла вступити у столичний коледж, але тато не дозволив, пояснивши: «А мамі з малими хто буде допомагати?» Тож чекала на мене місцева бурса. Чотири роки я вчилася на швачку, бо батьки так захотіли. У мене ж вони відбили всяке бажання до науки.
Під час практики мене взяли у місцеве ательє, там я і залишилася. Не встигла я отримати першу зарплатню, як батьки уже склали список всього, що я повинна була купити. Так жити я більше не могла, тому винайняла окреме житло і з’їхала. Спершу було важко, грошей на все не вистачало. Бувало часом лягали спати голодною, але воно того вартувало.
Через деякий час зустріла Андрія. Ми одружилися й через рік стали батьками. Мені хотілося поділитися радісною новиною з рідними. Наближалися новорічні свята. У таку пору важливо забути усі образи та помиритися. На Святвечір накупили подарунків, гостинців й з чоловіком пішли у гості. Не встигли ми зайти до хати, як батьки почали обзивати мене безсовісною та невдячною. Схоже, за всі ці роки моєї відсутності вони стали ще злішими. Пакунки ми залишили, розвернулися й пішли геть. З того часу моя сім’я – це чоловік і власна дитина.
