Я виросла без батьків. Моя мама померла, а тато покинув її ще до мого народження. Мене виховували бабуся з дідусем, але й вони були вже старенькі й померли, як тільки я школу закінчила.
Все моє дитинство пройшло в їхньому будинку, в селі. Я росла в любові й турботі, тому мені немає на що скаржитися. Дідусь переписав на мене будинок і разом з бабусею залишили мені кругленьку суму грошей. Я про неї пам’ятала, але тримала на чорний день.
Я вступила в університет, про який так мріяли мої бабуся з дідусем, сумлінно вчилася і встигала працювати.
Одного разу, на дні народженні своєї подруги, познайомилася з хлопцем. Я була настільки зайнята постійно, що навіть не думала заводити якісь романтичні стосунки. Але з Романом у нас виникла взаємна симпатія. Ми почали зустрічатися. Я знала, що у Романа дуже серйозний тато. Роман його боявся, ніколи йому не перечив. З цього я зробила висновок, що він у їхній сім’ї головний.
Коли у нас з Романом все було серйозно, він повів мене знайомитися з його батьками. Тато на цю зустріч не прийшов, бо в нього були якісь інші плани. Ну, що ж поробиш, ділова людина. Зате я познайомилася з його чудовою мамою. Після першої зустрічі мені здалося, що я їй сподобалася.
Вже через кілька днів я відчула, ніби щось не так. Я зробила тест на вагітність і дізналася, що чекаю на дитину. Не думаючи, одразу сказала про це Романові. З того всього, що говорив Роман, я розуміла, що ми зіграємо весілля і будемо щасливо жити разом. Але все склалося не так гладко.
Того вечора Роман прийшов до мене з речами (я орендувала собі квартиру) і сказав, що у нього більше немає батьків. Коли я почала його заспокоювати й розпитувати, в чому справа, він розповів мені, що дуже посварився з батьком, що той проти нашого весілля, вважає, що Роман ще не готовий до дітей, а я — не найкраща невістка для їхньої сім’ї.
Тоді то я й зрозуміла, що вся справа в мені. Бо вони люди порядні, заможні, а я хто?
Ми з Романом почали жити вдвох, орендували квартиру. Роздуми про весілля довелося відкласти на невизначений термін, доки Роман з татом не налагодить стосунки. Бо без татового схвалення в їхній сім’ї нічого не відбувалося. Роман працював, а я закінчувала університет. Але з часом ми все більше й більше почали сваритися, я бачила, що він нервує і йому важко без підтримки батьків. А одного разу до нього подзвонила мама й попросила приїхати. Роман зібрався, поїхав і після того я його більше не бачила.
Очевидно, що батько поставив йому ультиматум: або вони з матір’ю, або я. І Роман вибрав батьків. Я не можу його засуджувати, але ніколи й не зрозумію, які батьки дозволять своєму синові покинути свою дитину. Роман довго не відповідав на мої дзвінки, але потім врешті сам подзвонив і сказав, що ми не можемо бути разом, що батьки не визнають цю дитину, як свого внука і ніколи не дадуть благословення нашому шлюб. Потім сказав, що йому треба речі з квартири забрати. І в кінці додав: “а ти впевнена, що дитина від мене?”. На цих словах я кинула слухавку. Не бачила більше сенсу мати щось спільне з такими “порядними” людьми.
“Як бути дальше?” — подумала я собі. Я знову залишилася сама, а тепер ще й з дитиною в животі. Вирішила повернутися у свій дім, що мені записав дідусь. Бо ще трохи й не зможу працювати й оплачувати оренду. Переїхавши туди, почала облаштовувати кімнату для своєї донечки. Я була впевнена, що ми з нею будемо щасливо жити удвох і більше нам нікого не потрібно.
Народилася моя Оля. Було важко, але я дала собі раду. Працювала на двох роботах і виростила доньку. І тільки, коли їй виповнилося вже 11 років, появилася сімейка Романа. Дзвонять, дуже хочуть побачити дитину, допомогти чимось.
Зараз мені вже їхня допомога не потрібна. Вони за 11 років жодного разу за нас не згадали, то що ж тепер сталося!? Невже за стільки років нарешті вирішили тест ДНК зробити?
