Після того, як не стало моєї жінки, я в мить усвідомив, що більше нікому немає до мене діла.
Син мій вже дорослий, одружений, живе зі своєю сім’єю в орендованій квартирі. Я не частий гість у їхньому домі, то жінка зазвичай гостювала в них, бо допомагала внуків ростити.
Сам я живу у селі. Маю велику хату, ще з тестем її будували. Маю город біля хати. Раніше за всім дружина доглядала, а потім, як її не стало, так і урожай пропав. Жити самому стало зовсім тяжко і страшно. А раптом, щось зі мною станеться? Навіть ніхто знати не буде.
Десь усередині мене, жевріла думка, що, може, діти мене пожаліють й переїдуть до мене. Я б їм допомогти чимось міг. Адже я ходив на роботу, отримував нормальну зарплатню, пенсію. Всі мої гроші — для дітей. Я їм це завжди казав. Сподівався, що вони колись згадають мої добрі справи й пожаліють старого. Але дітей моє життя на дуже цікавило. Все рідше вони приїжджали та все частіше просили грошей. Але одного дня син приїхав і сказав:
— Тату, ми тут з жінкою порадилися, що самому тобі буде тяжко.
На цих словах я аж ожив, а потім син продовжив:
— Але подумай сам, куди ми тебе візьмемо? До нас в однокімнатну квартиру, яку ми й так орендуємо? Ми ж будемо один в одного по головах лазити. Тому, ми хочемо запропонувати тобі продати цю хату й купити велику квартиру, де б ми усі могли щасливо жити.
Такі синові слова мене засмутили. Адже в цій хаті все наше життя пройшло, ми її самі будували й доглядали.
— Вася, я сподівався, що ви до мене переїдете. Тут, як-не-як, природа, місця багато, дітям тут веселіше. Та й до міста всього 10 хвилин машиною.
— Тату, але ми вже звикли до міста. Там робота, там школа, там — життя. Зараз все міняти, як тільки все налагодилася? Ну, це тобі вирішувати. Якщо хочеш й досі жити тут, то тільки сам. Нам немає куди тебе запросити.
— Добре. Якщо ви так вирішили, хай буде по-вашому. Шукай покупців!
— Так вони вже є!
За короткий період часу діти продали будинок, потім на ці гроші придбали квартиру і забрали мене жити до себе. Я думав, що можу спокійно доживати старість поряд з дітьми. Але, ні.
Не було й дня, щоб діти на мене не нарікали й не сварилися зі мною. Я відчував, що моя присутність їм не подобається. Звісно, я старів, ставав прикрий. Усі люди на старість стають такими. Але, що робити? Вертатися я не маю куди.
Діти повинні розуміти, що так життя влаштоване. Колись я так свого сина плекав і терпів, як він був малий. А тепер, хай він за мене попіклується, якщо взяв на себе відповідальність. Адже колись прийде час, що я зовсім нічого не зможу робити.
Тепер мені залишилося молитися, аби діти, як тільки прийде той час, не віддали мене у притулок. Я до останнього буду працювати й буду їм все віддавати, щоб тільки зустрічати смерть біля них. Буду все терпіти й мовчати, лиш би не на самоті.
