Одного разу я побачив як моя донька розмовляє по скайпу зі своїм хлопцем. Зайшов до неї в кімнату, щоб попросити сходити в магазин. Заглянув на екран і побачив ну прям ніби актор з фільму з нею розмовляє.
“Ось би вона вийшла заміж за такого хлопця” – я тоді подумав.
І так замріявся, що забув чому приходив, а донька повернуляся до мене і каже:
— А підслуховувати негарно…
— Та я ненавмисно, так вийшло.
— Ну добре, якщо вже прийшов, тоді давай знайомитись, — усміхнулася Наталія і трішки підсунулася.
Я порозмовляв з Денисом декілька хвилин і був дуже здивований. Наскільки він був вихованим, розумним і скромним. Говорить чітко, гарна дикція, літературною мовою без суржика.
Після того донька перестала бувати вдома…
— Татку, я в Дениса.
Ось і вся розмова.
За неї я був спокійний. Час йшов, у молодих людей стосунки ставали все міцнішими, а я ще й досі не бачив цього хлопця наживо. Скільки б не кликав їх разом в гості, то на чай то на кіно, донька все відмовлялася.
Одного разу я не витримав:
— Доню, коли ти мене з майбутнім зятем познайомиш? Давай наступної суботи, не приймаю ніяких відмовок, я сам йому зателефоную і запрошу…
В суботу був мій День народження, я покликав Дениса, але він знову не прийшов, придумав якийсь несуттєвий привід.
Тоді я і почав хвилюватися.
Моя уява малювала картинки одну страшнішу за іншу… Може він одружений і таємно зустрічається з моєю донькою? А може він від поліції ховається? Напевно є серйозні причини якщо він навіть на мій День народження не прийшов.
Коли ці думки вже стали нестерпними, то я припер доньку до стіни. Вона довго мовчала, напевно, підбирала потрібні слова, нарешті відповіла:
— Тату, навіть не намагайся мене переконати, восени я вийду за Дениса заміж. А якщо ти почнеш мене відмовляти, то ми з тобою посваримося.
— Він одружений? Він злодій?
— Що?…- Наталія тільки розсміялася, — ні, справа не в тому.
Погляд Наталії став сумним, вона опустила очі вниз.
— Та кажи вже, що ти тягнеш?!
— Тату, він… інвалід.
В голові пронеслося тисячу думок: по чому інвалід, по зору, по слуху…
— Він що, в калясці?
— Так, з дитинства не ходить…
Я аж присів, у мене навіть голова закрутилась…
Донька почала мене втішати, але жаліти потрібно було її. Бідолашна моя дівчинка… який тягар вирішила на себе звалити.
…Того вечора ми довго розмовляли. В результаті я зрозумів, що відмовляти доньку безпідставно.
— Тату, Вадим не такий безпорадний, як ти думаєш, у нього сильні руки, він навіть забороняє мені йому допомагати…
Донька почала його нахвалювати, а я думав про своє.
Ми живемо в приватному будинку, донька казала, що нізащо не переїде жити в квартиру, і що хоче, щоб її майбутній чоловік жив з нами.
— Тільки знайди такого, щоб хазяйський був, — жартував тоді я — ледар нам не потрібний.
— Не переживай, ще подякуєш, — відповідала Наталія
У нас город, теплиця, піч на дровах. У мене вже не те здоров’я, дружина теж уже не бігає по господарству, як раніше, а донька постійно відсутня: то навчання, то прогулянки.
Ось і я мріяв, що з зятем наведемо тут лад…
— Тату, не сумуй, ти ж мріяв про помічника, а Денис дуже роботящий.
…Довго я тоді ходив задуманий, прокручував у голові негативні сценарії, але що поробиш – змирився.
Денис приїхав знайомитись до нас разом зі своїми батьками. Я з подивом спостерігав як легко він пересувається.
Батьки мені сподобались – спокійні в позитивні люди.
Я дивився на них із співчуттям, а вони на мене з вдячністтю за те, що я прийняв їх сина.
Восени молоді розпислися без пафосу і переїхали до нас жити. В побуті Денис освоївся швидко, гроші, які подарували їм на весілля, витратили на ремонт своєї кімнати і кухні, переробивши її трішки під зятя.
Виявилось, що Денис дуже любить готувати і часто його страви перевершували будь–які кулінарні шедеври, чому мая дружина просто була безмежно рада, адже готувати вона не дуже любила, а донька – вся в маму.
Крім того у Дениса було хобі – він дуже вправно ліпив з глини, свої вироби продавав на спеціальних сайтах і вони користувалися неабиякою популярністтю. Так і жили – весело, безтурботно і затишно.
Дивлюся зараз на свого зятя і думаю: якби зараз донька знайшла іншого, я б його не прийняла, так люблю нашу родину.
Ось тільки онуків нам не вистачає. Молоді люди зараз консультуються з лікарями. А на днях Наталія повідомила, що вони чекають на поповнення!
