Микола ще з дитинства мріяв стати лікарем. Він до цих пір згадує з посмішкою на обличчі як в дитинстві любив ставити всім діагнози, просили його про це чи не просили – він на це не зважав і залюбки ділився своїми порадами про здоровий спосіб життя.
В дворі особливо любив ставити дівчаткам діагнози, розповідати, як потрібно слідкувати за своїм здоров’ям, адже вони майбутні матері. У нього вдома навіть своя власна лікарня була, ведмедики були забинтовані, зайчики з термометрами у вигляді олівців.
“Наскільки це все було кумедно”, – згадує молодий чоловік.
Бабуся, яка все життя пропрацювала педіатром, гордилася внуком до сліз, періодично повторюючи, що він продовжить її справу і що вона за внука спокійна. “Бабусин онучок”, – усміхалася вона широкою посмішкою. Доречі, бабуся вважала, що внук перевершить її і буде працювати в дорослій лікарні і що його всі будуть надзвичайно поважати.
Микола підріс, став дорослим чоловіком, незабаром йому виповниться 35 років, але от сім’ї і дітей у нього до цих пір поки немає. Він досягнув того, про що мріяв і тепер працює лікарем в обласній лікарні. Причому він серед своїх колег наймолодший і найкращий, до пацієнтів вілноситься надзвичайно уважно , щиро за них переживає, дає настанови.
Пацієнти часто роблять йому подарунки від щирого серця, на одному з них навіть є гравірування “Лікар від Бога“.
Життя йде вперед, пацієнти міняються, деякі старіють, з’являються нові, Микола набуває все більше досвіду і далі радіє видужанню своїх пацієнтів, все більше людей його знає, вітаються на вулиці.
Настав новий тиждень, Мокола прокинувся раніше за будильник тому, що йому уже не терпілося якнайшвидше потрапити на роботу і зробити цей світ більш здоровим. Вчора він відвідав черговий вебінар по ЗОЖ (здоровий спосіб життя) і хотів поділитися новою інформацією з керівництвом, колегами і пацієнтами.
Миколині пацієнти просто неймовірні, в кожному з них є свої особливості, причому Микола ніколи не сприймав їх як пацієнтів, вони для нього були як друзі. Після того, як Микола виліковував чергового пацієнта – у нього з’являвся новий друг, який в подальшому теж допомагав Миколі.
Одного разу до Миколи прйшов черговий пацієнт – це був старший чоловік з потухшими очима, звали його Валентин Миколайович. Уже довгий час чоловік страждав від постійних головних болей.
— У Вас якісь проблеми? — уважно запитав Микола в свого нового пацієнта.
— Я звичайний, нічим не виділяюсь серед інших людей, он скільки часу прожив, а корисним людям не став. — зітхнув пацієнт.
Микола спочатку не мав що сказати від здивування, а потім швидко оговтався і відповів:
— Тобто як це, бути такого не може, у кожного є свої таланти, кожен може бути корисним, потрібно лише пошукати.
Валентин Миколайович знітився і сказав:
— Я все життя працював на заводі а хотів займатися різьбою по дереву. Тоді грошей не вистачало і я займався тим, що приносить гроші. А як заробити на різьбі по дереву – уявлення не мав, зараз на пенсії, часу багато, думаю про це весь час, от голова і болить.
Микола здивувався:
— Оце так у Вас і вміння, чудово, я б замовив у Вас стіл, наприклад, дуже люблю вироби з дерева. Час у Вас тепер є, можете просто почати. Дорогу осилить той, хто йде – чули приказку?
— Чув, але ніколи не задумувався про її зміст і вважав, що мене це не стосується, – відповів Валентин Миколайович.
— А я задумувався постійно, починаючи з моменту, як почав вдома лікувати іграшкових ведмедиків, — засміявся Микола.
Валентин Миколайович теж розсміявся вперше за час прийому і сказав:
– А я колись зробив собі з дерева іграшковий телефон і уявляв, що він справжній, тоді у мене ще виникла бізнес-ідея, що я зроблю таких багато і буду продавати друзям.
— Ось бачите, Валентин Миколайович, знайшли ми Ваш талант! — сказав Микола.
— Так. — гордо сказав Валентин Миколайович, – у мене навіть голова перестала боліти, дякую Вам, Миколо, Ви дійсно лікар від Бога, правду про Вас кажуть.
Валентин Миколайович вийшов за двері, а Микола спостерігав за ним через вікно і усміхався.
“Я на своєму місці“, – подумав він.
