Того дня я забрала свою старшу доньку від стоматолога й ми поїхали додому. По дорозі Оленка розповіла мені, що в її близької подруги день народження й вони домовилися, що підуть разом у кіно.
Я звикла до того, що моя донька часто з друзями десь пропадає. Але ще жодного разу вона не вчинила чогось такого, що б засмутило мене. Вона взагалі у мене дуже розумна й розважлива дівчина. Ще не було такого, щоб Оленка мене не послухала й прийшла пізно додому. Вона знає, що я хвилююся за неї. Адже, хто знає, що в людей на думці. Небезпеки можна чекати від будь-кого.
Я зі спокійною душею відпустила свою старшу доньку гуляти, а сама зайнялася молодшою.
Коли годинник пробив одинадцяту годину вечора, я почала панікувати. Зазвичай Оленка повертається додому до десятої години, а тут — її немає і вона не подзвонила, що затримається.
Я почала писати їй та дзвонити, старалася тримати себе в руках. Оленка не брала слухавку. Тривоги додало й те, що попри наш будинок пронеслася поліція, з увімкненими сигналами. Зі мною була мама, яка мене заспокоювала й наказувала не панікувати, мовляв, донька вже не маленька, може десь з друзями затрималася, чи немає як добратися.
На щастя, через пів години Оленка прийшла додому. Як тільки вона ступила на поріг, я одразу почала на неї сваритися, не вислухавши її.
— Мам, та я поясню, почекай, не кричи! — говорила мені донька.
— Що тут пояснювати, ти ж могла хоча б подзвонити. Ти знаєш, як я хвилююся. Минулого місяця в нашому районі дівчина зникла! Я ж собі місця знайти не можу, коли тебе немає! Ти могла б про мене трохи подумати, а не тільки про розваги? Йди у свою кімнату, поки я тобі ще більше не наговорила!
— Добре, ти заспокоїшся, а завтра я тобі все розповім, — втомлено пробурмотіла Олена.
Наступного ранку я прокинулася від того, що хтось дзвонив у двері. Я глянула на годинник — десята година. “Нічогенько я поспала”, — подумала я про себе. Мене остаточно розбудив стукіт у двері. “Хто ж там такий нетерплячий! І де всі? Чому ніхто не відчиняє?” — почала я дратуватися.
Я накинула халат і пішла зустрічати ранкового гостя. На порозі стояла наша сусідка, що живе у сусідньому будинку. З вигляду я її знала, але ніколи близько не спілкувалася. В дверях вона мені крикнула:
— Іра, я прийшла подякувати твоїй доньці, бо вчора не встигла. Була така розгублена, що все на світі забула!
— А за що подякувати?
— А ти хіба не знаєш? Ну ти даєш! Мене вчора хотіли пограбувати…
— Чекай! Не стій на порозі, заходи на кухню.
Ми сіли й Віра почала розповідати про вчорашні пригоди:
— Поверталася я вчора з роботи. По дорозі додому, зняла з картки кругленьку суму грошей і попрямувала додому. Вже недалеко від нашого будинку, я зустріла твою Оленку з подругами, вони сиділи на лавці й розмовляли. Дівчата привіталися, я перекинулася кількома фразами з ними й пішла собі. Не встигла далеко відійти, як мене хтось ззаду по голові вдарив і почав сумку виривати. Благо, удар був не сильний і я не впала. Звісно, я почала кричати. На допомогу поспішили твоя Олена з подругами. Дівчата гуртом на нього накинулися й захистили мене. Якби не вони, не знаю, що б зі мною було. Я тому й прийшла подякувати доньці й запитати її контакти інших дівчат, щоб теж їм якось віддячити.
Тоді на кухню зайшла моя сонна донька. Віра почала її обіймати, дякувати, витягла конверт і сказала, що це — від щирого серця.
Я провела сусідку, а потім — підійшла до доньки, міцно її обійняла і вибачилася. Пояснила, що кричала на неї через те, що дуже люблю й хвилююся. Донька мене зрозуміла. А я ще раз пересвідчилася, що моя донька дуже смілива! Я пишаюся нею і дівчатами!
