Коли я отримав травму на роботі й не зміг більше повноцінно працювати, у моїй сім’ї наступила криза. Хоч діти вже дорослі, але молодша донька ще не заміжня, а старша вже має свою сім’ю, діти, теж треба завжди чимось допомогти їм. Дружину мою наче підмінили. Стала нервова, їй не подобалося, що я тривалий час був вдома, що всі гроші, які мені виплатили, пішли на реабілітацію. Кожного дня мені жалілася, що не витримує такого життя.
Грошей нам справді бракувало, адже основний дохід у сім’ю приносив я. Але не настільки, щоб їхати закордон. Я був проти цього з самого початку, діти теж, а Іра вперлася, що поїде, бо сім’ю треба годувати. Я просив потерпіти ще трішки і я сам поїду, хай тільки нога зростеться, щоб я міг нормально ходити! Але ні, одного дня Іра витягла сумки й почала свої речі складати в дорогу. Поїхала разом з подругою з роботи.
Я відчував свою провину за це. Доньки мене заспокоювали, але я відчував себе нікчемним. Я — здоровий 44 річний мужик, вдома сиджу, а дружині дозволив поїхати пахати на заробітки! Але якось змирився з цим, розумів, що це не назавжди й скоро все стане на свої місця.
Перші місяці все було ніби добре, жінка гроші присилала, я їх одразу між дітьми ділив, собі нічого не лишав. Пізніше Іра припинила дзвонити й підіймати слухавку, а потім і гроші присилати.
Коли у неї мав закінчитися термін дії документів, я чекав на її приїзд. Іра приїхала, але зовсім інакшою, чужою. Їй було що мені розповісти. З’ясувалося, що на роботі вона познайомилася з чоловіком з іншої області. Вони закохалися одне в одного й хочуть бути разом. До слова, в нього теж є сім’я й ще зовсім мала дитина. Іра повернулася, щоб просити у мене розлучення.
Я відпустив її. Я підозрював щось, відчував, що вона не могла так просто забути про нас всіх на довгий час. На це мала бути якась причина.
Жаль мені, що доньки через це дуже постраждали. Вони встали на мою сторону й сказали, що не хочуть більше нічого про маму чути. Я звісно їх розумію, вони ображені, але життя буває і таке. Я не хочу, щоб вони перестали спілкуватися з мамою і щиро сподіваюся, що вони помиряться з часом. Звісно, як було раніше, вже не буде.
Те, як у мене було кепсько на душі, один Бог тільки знає, дітям я цього старався не показувати. Я не розумів, чому все так сталося, чому з нашою сім’єю, ми ж були щасливі. А потім мені порадили читати Святе Письмо і я для себе знайшов відповідь. На все воля Божа. Значить так мало статися й так буде краще нам усім.
