Багато років я працювала вчителькою в тернопільській школі. І хоча заклад є досить престижним у нашому місті, зарплата була невеликою, тому, як кажуть, приходилося ледве зводити кінці з кінцями. Жила окремо, платила за оренду квартири, допомагала матері та молодшому брату. Тож мені практично нічого не залишалось.
До нашого міста дуже скоро дійшла мода їхати на заробітки за кордон. Декілька моїх колежанок вирушили на пошуки кращого життя, бо мали самостійно годувати родини. Я теж наслухалася різних балачок і, покинувши все, у свої майже 34 роки подалася до Польщі. Там швидко знайшла роботу в приватній школі, вивчила мову. А невдовзі познайомилася з милим поляком, на ім’я Вацлав, мати якого була моєю директоркою.
Вацлав був милим і добрим поляком, зовсім не таким, як про них розповідали наші заробітчани. Я ж не тямила себе від щастя після знайомства з ним.
Наші зустрічі тривали близько 7 місяців, і він зробив мені пропозицію. А наступного року ми офіційно стали чоловіком і дружиною. Я часто згадувала, як мої подруги та колеги розповідали історії про краще життя за кордоном. А тепер і моя мрія здійснилася. Доля подарувала мені щастя бути коханою з надійним і чудовим чоловіком.
Я отримувала гарну зарплатню, щомісяця висилала гроші мамі з братом. Проте я ніколи особливо не хотіла жити заможно, для мене було головним інше — здоров’я матері й брата та щастя поруч з коханим.
Весілля ми святкували двічі. Шлюб узяли в Польщі, а вінчання відбули у Тернополі. Я завжди хотіла тихе родинне свято, щоб поряд були лише найближчі та найрідніші мені люди. Так і сталося. Та й мама з дитинства мені казала, що не треба виставляти своє щастя перед людьми, бо різні серед них є. Але ж від цього не втечеш, і плітки все одно поширювалися по місту. Після весілля ми з Вацлавом владнали усі питання з моїми документами та повернулися до Польщі.
Спочатку наше життя здавалося аж надто прекрасним. Проте згодом своє почали брати різні менталітети та життєві принципи, що провокувало дрібні сварки й конфлікти.
Це проявлялося навіть в їжі. Вацлав полюбляв польські страви, що готувала його мама, а я сумувала за рідної українською кухнею. І коли готувала щось із неї, він принципово не куштував їжу і залишав її на столі. Пізніше почав дорікати мені, що я маю поважати країну, в якій живу, і поводити себе, як справжня пані. Я це розумію, але ж не маю змушувати себе робити щодня те, що мені не до душі.
Згодом виявилося, що Вацлав ще той матусин синок. Він постійно їй усе розповідає, дослухається до всіх порад. Вона, звичайно, розумна і приємна жінка, але це, на мою думку, трохи занадто. Мені неприємно, коли він розповідає їй абсолютно все, що відбувається у нас вдома. Через рік я дізналася про свою вагітність. Дуже зраділа й одразу розказала чоловікові.
Наступного дня мене привітали всі його родичі, більшу частину з яких я навіть не знала. А я хотіла зберегти цю новину в родині, принаймні до великого терміну або народження. Усі присилали подарунки для майбутньої дитини та по декілька разів на день телефонували, щоб дізнатися, як я себе почуваю. Далі відбувалися більш дивні речі. Вацлав зі своєю мамою почали вирішувати, де я буду народжувати та кого вони запрошуватимуть на родини, а моя свекруха навіть забронювала місце у своїй школі для малюка.
З одного боку, все ніби й добре, але ж ніхто не дослухається до моїх бажань і моєї думки.
У нас в Україні все було б зовсім не так.
