Коли мама помирала, вона мені сказала, щоб я потурбувалася про свою молодшу сестру. У нас ще був тато, але я не розраховувала й не чекала на його допомогу. З ним у мене стосунки зіпсувалися ще в дитинстві. Та й взагалі, він більше любив мою сестру.
Оскільки на той час мені було 19, а сестрі — 14, я прийняла слова мами дуже близько до серця. Я подумала, що до кінця життя маю опікуватися сестрою, бо пообіцяла мамі.
Я не вступила в університет, проміняла його на роботу. Почала працювати, як божевільна. Бо я ж мала піклуватися не тільки про себе, а й про сестру, а потім на мої плечі звалився ще й батько. Він, через неправильний спосіб життя захворів і став майже лежачий. Хоч він для мене ніколи нічого доброго не зробив і не сказав мені жодного ласкавого слова, але совість не дала мені покинути його й спокійно жити. Тим більше сестра кожного разу нагадувала мені, що ми — його діти, у нього більше нікого немає.
Я сказала сестрі, що буду працювати й давати гроші, а вона нехай сама біля нього ходить. Я сподівалася, що моєї фінансової допомоги вистачить їм.
Почала відкладати гроші на навчання, оскільки усвідомила, що без освіти я нікому не потрібна. На стаціонар піти не змогла, тому закінчила заочно.
Пройшло 8 років. Ситуація не змінювалася. З кожним днем у мене втрачалося терпіння. Сестра постійно нарікала, що я даю мало грошей, хоча я переводила майже усю свою зарплату їй на картку. Я не питалася, куди ті гроші йдуть, бо знала, що я й так заробляю для неї й для тата. Бо ж мама так попросила.
Ще трохи й 30 років. Я — незаміжня, бездітна і виснажена. Хто подивиться на таку, як я? Я ніколи собі нічого не дозволяла, нікуди не ходила й не мала друзів. Чого я досягла в тому житті? Та тільки того, що посивіла ще до 30 років. Але то сумнівне досягнення.
Зате, моїй сестрі таке життя дуже подобалося. Вона не працювала. А їй вже було за 20. Виправдовувала себе тим, що доглядає за батьком. Хоча це була брехня. Батькові я найняла доглядальницю, яка постійно була поруч з ним. А сестра часу не гаяла. Вона не хотіла бути схожа на мене, про що мені неодноразово казала.
Помер тато. Я сподівалася, що витрат стане менше і тоді я зможу хоч якусь частину своїх грошей залишати собі. Але Юлі таке не сподобалося. Вона сказала, що ті гроші, що я їй давала, були копійками. Нормальна людина на них не змогла б вижити, а потім додала:
— Візьми кредит. Ти ж працюєш, зможеш виплатити.
— А нащо мені кредит?
— Не тобі, мені. Я маю мрію, хочу свій бізнес почати.
— Мрію значить. А може знайдеш роботу і візьмеш його сама?
— Та ні, для мене роботи немає. Я не буду як ти за кілька тисяч працювати.
Ось тоді я й зрозуміла свою найбільшу помилку. Юля залишилася безвідповідальною дитиною, яка тільки й чекає на все готове. Так було з дитинства. А хто у цьому винен? Звісно ж я! Бо я її жаліла і віддавала всі свої зароблені гроші. Коли мене осяйнуло, я встала, зібрала свої речі й сказала:
— Настав час дорослішати, Юля. Коли знайдеш роботу, тоді й дзвони до мене.
Сестра не очікувала на такі слова, тому розізлилася й сказала мені, що більше ніколи не хоче мене бачити, адже я покинула її, хоча дала мамі обіцянку завжди бути поруч.
Може й так. Але я думаю, що мама була б не дуже рада побачити, на кого перетворилася її молодша донька. Пора мені подумати про себе, бо в мене теж є мрії. Я теж хочу жити.
