Зі мною по сусідству живе Діма, йому 15 років. Ми виросли разом, хоча я на 10 років старша. Він мені, як рідний брат. Жаль, батьки ніколи не приділяли йому достатньо уваги й вже з 10 років він став дитиною вулиці. До школи не ходив, тинявся десь.
Коли батьки розлучилися, він залишився з мамою. Мама з його вихованням не справлялася. Сусідки одразу поставили на ньому хрест, мовляв, з нього вже нічого доброго не вийде. Я старалася з ним говорити, але Діма сторонився мене, не довіряв.
Одного разу я поверталася з роботи, був пізній вечір. Я побачила Діму. Він сидів на лавці, недалеко від нашого будинку. Я перебігла дорогу і підійшла до нього.
Те, що я побачила, мене вкрай здивувало. Діма сидів босий і плакав. Я сіла і почала розпитувати, що сталося. А він мені:
— Я з мамою посварився і вона вигнала мене з дому. Сказала, що їй син-наркоман не потрібен. А я ж ніколи не вживав такого, Наталя! Я дурний, але не настільки!
— Діма, я тобі вірю. Ти голодний?
— Так, дуже.
— Ходи зі мною.
Я відвела його у найближче кафе і нагодувала. Ми поговорили. Попри все, він все одно залишився тим маленьким і чесним хлопцем, якого я знала з дитинства, який кожного ранку прибігав до мене і міцно обіймав, казав, що завжди буде від всіх захищати.
— Діма, маю для тебе пропозицію. Мій хлопець відкрив автомайстерню і шукає помічника.
— Звучить класно, я люблю машини. Але я нічого не шарю в них.
— Будеш йому інструменти подавати та заодно вчитися. Погоджуєшся?
— Так, звісно!
Я вмовила свого Васю взяти його до себе. Вася сказав, що хлопець файний, кмітливий, з нього будуть люди. Треба тільки повчитися.
Вже пів року він допомагає у майстерні і йому подобається. Став до школи ходити, звісно, відмінником не буде, але хоч атестат отримає. Його мама дякує мені кожного разу, коли бачить на вулиці. Проте, тут мало моєї заслуги, Діма сам собою хороший і розумний хлопець.
